9 березня 2014 року Путін і Янукович мали влаштувати нову Переяславську Раду

Ми прокинулись, ми вижили, ми вистояли, і це чудо

Коли п'ять років тому цього дня, 9 березня 2014 року, я виступала на Майдані з ювілейним словом до Шевченкового 200-ліття, у Криму вже були ворожі війська, а українські міста – всі українські міста – попередньо вже були политі російським бензинчиком, і генштаб Росії вже жбурляв на них настійно запалені сірники, намагаючись підпалити Україну з кількох кінців одночасно.

І тоді я не знала, і ніхто тоді не знав, що буде з нами завтра.

Я не знала, чи я виживу, я не знала, чи виживе моя країна, я не знала нічого, окрім того, що збулося трагічне Шевченкове пророцтво і сталося – уже сталося! – по його слову: "Як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…".

Я не знала, чи я виживу, чи виживе моя країна, я не знала нічого, окрім того, що збулося Шевченкове пророцтво: "Як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…"

Це було, але було одночасно і відчуття – цілу ту трагічну зиму було відчуття, в усіх подіях тієї зими – Шевченкової присутності.

Тільки значно пізніше, через рік чи більше, коли вже стало ясно, що ми таки вижили, що Україна таки остоялася, вистояла як країна і держава, і жити ми будемо, і незалежність свою зберегли, – мені розповіли історію, яка пояснила мені оте тодішнє відчуття Шевченкової присутності. І наочне потвердження якої ми бачили сьогодні, по дорозі сюди, коли проїздили через центр Канева.

Це отой заморожений зимою 2014-го довгобуд, ось той самий "крематорій", так би мовити, – він і зараз так виглядає: трошки грізнувато, – в якому планувалася зустріч Януковича й Путіна, і врочисте підписання ними нового Переяславського договору – нового союзного договору, нового ярма для України, що мало статися і було заплановано на 200-ліття Шевченка, на ось те саме 9 березня 2014 року.

Але Шевченко як істий дух-оборонець свого народу до цієї наруги не допустив.

Не можна знищити народ у якого на підсвідомому рівні стоїть у прошивці: "Борітеся – побороте! Вам Бог помагає!"

Я щаслива, що наш народ має такого духа-оборонця. Я щаслива, що саме нам пощастило на такого генія, тому що не можна знищити народ у якого впродовж семи поколінь на підсвідомому рівні стоїть у прошивці ось те саме: "Борітеся – побороте! Вам Бог помагає!".

І можна викинути поему "Кавказ" із шкільної програми, як це було зроблено Міністерством освіти України перед війною, очевидно в чеканні російських танків, яких ця поема б образила, – по-моєму її досі не повернуто, – але в лиху годину, коли Україні загрожуватиме справжня небезпека, обов'язково знайдеться хтось, знайдеться якийсь хлопчик, який згадає ці рядки, як згадав їх Сергій Нігоян на Майдані, який прочитає ці рядки, і тим, як тригером, запустить в рух оті надпотужні захисні сили в українцях, про які українці й самі не підозрювали, бо давно забули, що вони в нас є…І ми прокинемось.

І ми прокинулись, і ми вижили, і ми вистояли, і це чудо, справді чудо, я не боюсь цього слова! Ми боїмося якось його вживати. Поляки не бояться казати про "чудо над Віслою", коли вони одбилися у 1920 році від московської армії.

От і ми в 2014 році мали своє чудо: ми вижили!

От і ми в 2014 році мали своє чудо: ми вижили! Нехай травмовані, нехай поранені, нехай і з вирваними з живого тіла, як шматки м'яса, шматками своїх земель, нехай замотеличені й обморочені московськими політтехнологіями різних розливів, які Шевченко називав "московською блекотою" у свій час, – але живі, але "в своїй хаті", зі "своєю правдою", і, слава Богу без чекістського чобота на горлі.

І я щаслива, що я сьогодні тут, а не на еміграції чи на два метри під землею. І я щаслива, що моїх читачів і моїх земляків сотнями тисяч не везуть у теплушках освоювати "неситому" "Сибір неісходиму", кажучи Шевченковими словами, і загачувати їхні тундри й болота козацькими "благородними костями", як це було у минулому столітті, і позаминулому, і позапозаминулому, – і як, твердо вірю, не буде більше ніколи.

Ми вистояли – і ми вистоїмо, які б ризики ще не чекали на нас попереду. І "оживуть степи, озера" – і це Шевченко нам також обіцяв.

Всі його пророцтва досі збувалися, безперечно, збудеться й це.

Треба тільки пам`ятати той заповіт, який він залишав нам, – який був написаний тут на цій могилі, на першому хресті, котрий поставив був Варфоломій Шевченко і де був напис, який заборонили царські жандарми і напис довелося зняти.

Ось цим написом, цим заповітом, забороненим тоді в 19 столітті, Шевченко звертається до нас і сьогодні:

"Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту,
за неї Господа моліть".

Спасибі Вам. Тарасе Григоровичу.

Уривок з промови Оксани Забужко, виголошеної 9 березня на Тарасовій горі у Каневі з нагоди вручення Національні премії імені Тараса Шевченка. Публікує "Радіо Свобода".

Copyright © 2019 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Олексій Арестович Військовий експерт
Сергій Сингаївський Письменник, перекладач
Євген Клопотенко Кулінарний експерт
Дмитро Кулеба Дипломат
Погода