Оце так Різдво! Оце поколядували наші в Цареграді

Цієї зими нам вперше вернули те, що належало по праву

Вітаю всіх українців! Оце так Різдво! Оце поколядували наші в Цареграді, - аж на небі звеселились і в Києві сонечко, вперше за місяць, виглянуло!

Втерши сльози... Навздогін - ще кілька слів про те, чому це такої епохальної ваги подія - не тільки в церковній історії, і навіть не тільки в історії "великої і ще не закінченої" (Ю.Шевельов) українсько-російської війни, чи історії модерної Європи (про все це ще будуть писати і в нас, і "по чужих українах", довго й зі смаком). Але є й ще один важливий аспект, на який звертаємо незаслужено мало уваги.

Якщо хто завважив - після 15 грудня люди несподівано стали згадувати давно, здавалось би, забуті історії своїх предків, потерпілих у 1930-ті за Українську автокефальну церкву, - кілька таких історій мені трапилось в інтернеті, а одну навіть розказав (явно хвилюючись) один із промовців на Софійській площі в день Собору. І в усіх був той самий емоційний лейтмотив: мовляв, хоч самі ми до церкви не ходимо, але дід/прадід наш сьогодні "переміг", був "відомщений", і т.д. Раптом виявилося, що це важливо - оце відтерпле почуття "історичної справедливости": важливо бачити, що вона дійсно є, в реальності, а не на білбордах негідників, яким, на добрий лад, місце у в'язниці. Що Божі млини мелють помалу, зате певно. Що історія має сенс - навіть така жахна й кривава, якою була наша в 20-му ст.

Якщо вдуматися, канонічне відновлення своєї Помісної Церкви - це, по суті, перший системний акт реституції, на який спромоглась Україна після 1991 року. А тим самим - і перший серйозний крок до реабілітації нашої прибитої-згніченої-споневаженої правової свідомости.

Крадене, на довгу дистанцію, ніколи "не платиться", і його завжди доведеться повертати: навіть якщо крадене - це ціла церква, злодій - ціла імперія, а термін давности - 333 роки

Бо, вкотре повторю: там, де ще вчора чинилися масові злочини проти людяности і супровідне їм масове ж таки оплюгавлення базових понять про мораль і право, а після того впродовж трьох поколінь панувала мовчанка і суспільство, з катами на персональних пенсіях і жертвами (хто вижив) на мінімальних, жило, вдаючи, ніби нічого не сталося, - там правової держави постати не може за визначенням: на іноземні ґранти вона не будується. Щоб була правова держава, спочатку в суспільстві має утвердитися правова свідомість - із виразним розумінням, що крадене, на довгу дистанцію, ніколи "не платиться", і його завжди доведеться повертати: навіть якщо крадене - це ціла церква, злодій - ціла імперія, а термін давности - 333 роки.

Цієї зими нам, як нації, вперше вернули те, що належало нам по праву.

Вдумаймося в ці слова: по праву.

І тоді зрозуміємо, звідки ці сльози на очах...

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода