У СРСР з українськими словами боролися ще дужче, як з живими людьми

Російщення українського правопису досі не припинилося

Як і передбачалося, свою фахову думку про новий правопис кинулися висловлювати не лише доярки і мулярі, але й деякі письменники. Один так і написав: "Якщо мета нового правопису – зробити українську не схожою на російську, то замість української треба вводити англійську". Бо, на його думку, новий правопис не сприятиме поширенню української мови.

Але проблема досі була в іншому. Попередні правописні зміни, які відбулися після репресій 1930-х років, мали якраз за мету якомога тісніше зближення української та російської. В словниках почали зникати питомі українські слова взагалі, а в кращому випадку – означуватися як застарілі або ж діалектні.

Недарма "Російсько-український словник", опрацьований червоними мовознавцями в 1934-1937 роках, академік Агатангел Кримський назвав не російсько-українським, а російсько-російським словником. Причиною було те, що до словника ввели безліч скалькованих російських слів, які зайняли перші місця, а вже за ними йшли справжні українські слова, як застарілі. Тоді-то і з'явилося українське видання роману Миколи Островського "Як закалялася сталь", з чого всі реготали, бо закалятися для українця означало одне: болотом або лайном.

Закарпатський, з дозволу сказати, письменник Юрій Балега ще в 1970-х роках розродився статтею, в якій висловився проти застосування діалектних слів, бо вони, мовляв, засмічують мову. Звідтоді зі словами почали боротися ще дужче, як з живими людьми, слова ставали дисидентами, за роки такої цензури ці слова забулися і тепер звучать, як екзотика, хоча їх широко вживали наші класики. Цим словам дуже рідко вдавалося все ж таки прориватися, переважно в перекладах, але здебільшого вони опинилися у вигнанні і вживаються й досі рідко яким письменником.

Пригадую, як я тішився, читаючи оповідання Генрі Ловсона в перекладі Ірини Стешенко, онуки Михайла Старицького, зустрівши фразу, якою вона прагнула передати мову простолюду: "А кете мені тютюнцю". Українські перекладачі мали більше мовно-незалежного простору, ніж самі письменники, але і їм перепадало на горіхи від різних білодідів.

З українською мовою розправлялися, як з чимось ненависним і ворожим. За даними "Енциклопедії українознавства", якщо в 1930 році українською було видано 6 394 назви книжок, то у 1933 – 3 472, у 1936 – 3 232, у 1937 – 2 566, у 1938 – 2 159, в 1939 – 1 895 назв.

Та це й не дивно, враховуючи винищення сотень і сотень українських письменників та науковців.

Рівномірно зі зменшенням книговидань зменшувалася і кількість українських шкіл. Якщо в 1926 році в українських школах навчалося 97% дітей, то в 1958 вже тільки 21%. "1938 року, – згадував Григір Тютюнник, – віддали мене в український перший клас, який нараховував сім учнів. Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою".

Коли хтось намагається протестувати проти нового правопису, йому треба нагадати, що російщення українського правопису досі не припинилося. Бо, як писав академік І. Білодід, "на Украине сложилось естественное украинско-русское двуязичие". А це довело до того, що у нас кожен собі пише, як йому заманеться, не володіючи українською мовою. Звідси усі ці кальки, які ми стрічаємо на кожному кроці: "краща ціна" (найкраща ціна), "головний біль" (біль голови), "не слід" (не варто, не треба), "в тому числі" (зокрема), "в першу чергу" (насамперед, передусім), "в деяких моментах" (подекуди), "між іншим" (до речі), "ні з того ні з сього" (з доброго дива), "давай підемо, давай купимо, давай приготуємо" (підімо, купімо, приготуймо)...

Новий правопис потрібен, як вода. І там усе нормально. От тільки я б знищив, як клас, крапку з комою (;), замінивши її на кому. На тих крапках з комою ловилися всі учні під час диктантів, бо вона може бути там, де може бути й кома. А якщо взяти романи когось із таких письменників, як Єлінек, Сарамаґо, Грабал, де речення тягнуться цілими сторінками і нема крапок з комами, то жоден професор, не те що учень чи студент, не дасть ради правильно розставити орфографічні знаки. А надто в текстах, де пряма мова зливається з непрямою і виділена лише комами без лапок.

Я б також зменшив безмежну сваволю ком, бо за кількістю ком на квадратний метр ми б'ємо всі рекорди. Орест Друль якось порахував, що в радянському виданні (в 50-томнику) Франкового "Великого шуму" кількість ком збільшилась на 26% порівняно з оригінальним виданням 1907 року. Ані поляки, ані чехи, ані хорвати стільки ком не мають. Навіщо всюди виділяти комами такі слова, як "можливо, мабуть, либонь, однак, напевно" і т.д. Навіщо ставити кому після назви вулиці перед номером будинку? Поляки-німці-чехи цього не роблять. Роблять, правда, росіяни.

У поляків у такому реченні "– Так, – сказав він, – я знаю" – коми відсутні, бо достатньо тире.

Чехи не ставлять коми в реченнях, де є кілька "і": "Спробував це знову і знову і мав відчуття...", або в такому реченні "Відчинилися двері і ввійшла сестричка" (тут і далі: Emil Hakl. Konec svĕta). Не виділяються лапками різні назви. Не ставлять чехи ком при порівнянні: "Волосся сиділо йому на голові як кіт на ґанку", "Йшла до нього як у сні". І "пів" у них теж окремо.

Перейдімо до хорватів. Відкриймо "Narodne pripovijetke". Там теж, як і в поляків, у прямій мові нема коми перед тире, а лише одне тире: "– Годі возитися, якщо тебе нога болить – каже селянин". Або: "Був один чоловік сіромах. Стріла його в полі дівчина та й гукає доброго ранку і каже що би він бажав то вона йому це дасть". "Чуєш, старий, якщо мені твій найстарший син не пошиє таких чобіт яких нема в цілій околиці, я звелю тебе повісити". "Пішов старий і каже своєму синові що граф від нього вимагає".

Також хорвати не ставлять ком в реченнях з кількома "і": "Наш фольклор багатий і на байки і на легенди як і на бурлескні оповідки...".

Одне слово, не біймося мовних реформ, а біймося мовного застою.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"