10 років тому ми були такими, як європейці – зараз

Уроки серпня 2008-го

Десять років тому сталося російське вторгнення в Грузію. Ми сьогодні виводимо наш 2014-й з 2008-го, але давайте будемо чесні.

Скільки з нас декаду тому сприймали російсько-грузинську війну як предтечу російсько-української? 29,2% українців вважали агресором в тій війні Грузію. 24,7% - Росію. Провину на обидві сторони покладали 19,6%. Це дані опитування Центру Разумкова, зробленого відразу після п'ятиденної війни. Ілюстративно, правда?

Ми любимо вигадувати самих себе заднім числом. Але давайте відверто – десять років тому ми відрізнялися від себе нинішніх. У кращому випадку – "не все так однозначно". У гіршому – "самі винні". Як мінімум, три чверті країни, – пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Трохи більше ніж за рік – в січні 2010-го – до другого туру українських президентських виборів вийдуть люди, в програмі яких "грузинського контексту" просто не було. І справа тут не тільки в постатях Тимошенко і Януковича. Зрештою, передвиборні штаби працювали від суспільного запиту. А в тій Україні запиту на оборону не існувало.

Заклики годувати армію сприймалися як алармізм. Заклики готуватися до оборони – як панікерство. Контекст військово-морських навчань у Чорному морі залишався незмінним – відбиття атаки "третьої держави" і боротьба з НЗФ. Під незаконними збройними формуваннями малися на увазі кримські татари. А Чорноморський флот Росії за легендою навчань проходив як союзник.

Російсько-грузинська війна і справді була предтечею російсько-української. Тільки зовсім з іншим змістом.

Ми нарікаємо на короткозорість союзників. На їх беззубість. На неготовність адекватно оцінювати ризики. Але десять років тому ми поводилися точнісінько так само.

Ми скаржимося, що вторгнення в нашу країну не призвело до тотальної ізоляції агресора. Що світ продовжує торгувати з Москвою. Купувати її газ і продавати все інше. Але хіба ми самі готові були захищати грузинський суверенітет ціною українських прибутків?

Ми засуджуємо моральний релятивізм. Вимагаючи не урівнювати відповідальність агресора і жертви. Але де була наша принциповість в 2008-му?

І я ж теж не був винятком. Я ж теж належав до більшості. А тому кожна річниця російсько-грузинської війни – це для мене нагадування ще й про те, як змінився я сам.

Ми звинувачуємо інших в тому, в чому десять років тому можна було дорікнути нам самим. Хочете зрозуміти логіку європейських обивателів – згадайте себе.

Втім, у тій війни є і ще один урок. Грузія не була частиною "русского мира" – в тому вигляді, в якому прийнято говорити щодо України. Своя мова. Своя церква. Своя власна історія, культура та традиції. Дистанція між грузинами і росіянами куди наочніша – і залишає куди менше простору для розмов про "один народ". І, тим не менше, від вторгнення все це захистити не змогло.

Тому що і мова, і церква, і ідентичність – це важливі умови, але недостатні. Вони можуть ускладнити завдання агресору, але не зупинити. Тому що імперія міряє свої апетити не культурними відмінностями, а потенційними витратами.

А тому зупинити чужу армію може лише власна. А ось від ідентичності цієї армії залежить те, чи буде вона готова відкривати вогонь.

Доведено Кримом.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода