Якщо "демократ", то "по-русски", якщо ж "не по-русски" - то "не демократ"

Права нації належать до прав людини

Білборди з усіма тими "новими обличчями", яким від 1990-х досі не вийшло віддати Україну Кремлю, і тепер вони, вкотре за 20 років, клянуться своїм спонсорам, що ось за цим-то разом уже точно, навели мене на "ретро" зовсім іншого ґатунку. Згадалась єдина реальна українська політсила, яка була зароджувалася самочинно, "знизу", - і яка в 1990-ті, за браком досвіду, не впоралась зі стерном і була претехнічно "зачищена" - до такої міри, що сьогодні її вже й не згадують.

Вас переконали, що "націоналісти" й "демократи" - це "непримиренні вороги", котрим належить навзаєм картинно духопелити одне одного на камери, а потім разом іти до одної каси по гонорар

Так, я про націонал-демократів. Діти 1990-х років народження вже й такого поєднання не чули, правда ж? Правда ж, любі діти, вас уже переконали, що "націоналісти" (ті, хто за права нації) й "демократи" (ті, хто за права людини) - це "непримиренні вороги", котрим належить навзаєм картинно духопелити одне одного на камери, а потім разом іти до одної каси по гонорар?

Права нації якраз належать до прав людини

Правда ж, вам давно не розповідали в школі, що "права нації" якраз належать до "прав людини", і що колись давно в Україні був цілком робочий парламент, де якраз національно-демократичні партії (мир їх праху) становили були цілком обнадійливе "центристське" ядро? Ну і т.д.

В тему - уривок з великого тексту, який зараз у роботі (про Леоніда Плюща і довкола).

"...В межах московського наративу, від часів "перестройки" й досі панівного в совєтології, "демократичне" й "національне" так і лишились розведені "за різними таборами"* - і з цього погляду розвал СРСР на пікові "демократизації", коли начебто відбувався, нарешті, довгосподіваний "поворот до ленінських норм/соціалізму з людським обличчям", виглядав мало не випадковим, немотивованим "збоєм програми" (а значить, чимось, що з часом може й має бути виправлено, підказувала Заходу російська дипломатія задовго до Путіна…), ба навіть у чімсь кроком назад "по шкалі прогресу" - даниною всім тим "містечковим націоналізмам", що їх так вчасно скомпрометували були балканські війни, - і таким, чого гріха таїти, в очах Заходу аж до 2014 року й зоставався (якби того року український народ чітко й недвозначно не продемонстрував світові готовности збройно боронити свою країну від "повернення в Союз", ніхто не став би спиняти Кремль перед анексією й решти українських територій!). Якщо виведення радянських військ з Афганістану, з підбитих у 1945-му країн Європи та з балтійських "республік" і для Москви, і для Заходу ще без проблем вписувалося в парадигму "повернення до ленінських норм" (Ленін же не брав ні Варшави, ні Вільнюса!), то з Києва, Баку й Тбілісі – це вже було занадто: в очах західних лібералів за "демократію" на цих територіях відповідала Росія, і логічним здавалось, що, звідки Росія пішла – там мають негайно початись локальні війни й "етнічні конфлікти".

Московська "дисидентствуюча" демтусовка еґоїстично видала була за "Росію" - себе саму, свої власні смаки, цінності й пріоритети, як карнавальну маску замість лиця

Це теж "інформаційна війна" (що теж готувала світову "громадську думку" до російських анексій 2008 і 2014 років) - і годі заперечувати, що в ній Захід значною мірою став заручником того портрета Росії, який у 1970-80-ті "спродала" йому по своїх майстернях і квартирниках московська "дисидентствуюча" демтусовка, котра еґоїстично видала була за "Росію" - себе саму, свої власні смаки, цінності й пріоритети, як карнавальну маску замість лиця, - і не попередила про підміну.

Неприємне усвідомлення того факту, що радянська пропаґанда, виявляється, не на всі 100% брехала, лаючи цих людей "отщепенцами", - що в Росії вони й справді ніяких реальних суспільних сил не представляли і були радше традиційною для модерної російської культури "відкинутою тінню Заходу" (і тому були зацікавлені в розширенні власної зони комфорту – свободі слова, зібрань, подорожей, еміґрації, словом, у "соціалізмі з людським обличчям", але аж ніяк не в демонтажі імперії і не в мозольній праці над побудовою демократичної Росії, а відтак і жодної опозиції новому чекістському реваншеві в 1990-ті породити з себе не могли), - це усвідомлення до європейських еліт, за великим рахунком, приходить щойно тепер, і то так повільно й через силу, ніби в глибині душі вони все ще, як діти на Діда Мороза, чекають на чудесне "навернення" Росії "на демократичний шлях".

Європейські еліти, ніби в глибині душі все ще, як діти на Діда Мороза, чекають на чудесне "навернення" Росії "на демократичний шлях"

На те треба було Плющевої абсолютної інтелектуальної неупереджености й аналітичної чесности (ну й інсайдерської знайомости з дисидентськими рухами українців і кримських татар, для порівняння!) - щоб від початку завважити якраз питомий "антидемократизм" ("снобізм", за його першим діагнозом) московських "демократів", на противагу київським "націоналістам" <...>. І те, що передані Плющем з Києва для самвидавної "Хроніки" новини про українські робітничі страйки (аж три, в різних містах, синхронно з аналогічними польськими!) москвичі не стали публікувати як, по-їхньому, неважливі (sic!), сьогодні сприймається вже не випадковістю <...>, а симптомом ґенетичної хвороби з поганим прогнозом (звідси вже недалеко – всього-то в два покоління відстань! – і до сьогоднішньої, рясно тиражованої російськими ЗМІ, магічної віри в те, буцім українські Майдани – то "справа рук США", а ціла Україна – "австрійська інтрига": це дуже архаїчна, "візантійська" свідомість, у якій сакрумом є держава, а народ ще не став сувереном - і, відповідно, єдиною реальністю, з якою варт рахуватись, є реальність "палацових змов", по-сьогоднішньому – "політтехнологій")".

----------------------------------------------------------

Тепер бачимо, скільки зусиль докладає Кремль у гібридній війні вже по цілій Європі, аби тримати умовних "правих" і "лівих", як цуциків на повідках, по різні боки бар'єра

*Характерна тут репліка слідчого КГБ на адресу Л.Плюща: "Леонид Иванович у нас демократ, с ним можно и по-русски" (sic!), і так це й засвоєно було безкритично: якщо демократ, то "по-русски", якщо "не по русски" - то "не демократ". Скільки попрацювала російська аґентура в 1990-ті, щоб "обнулити" в українському політикумі найсильніший тоді національно-демократичний сектор, викінчений із загадковою смертю Вячеслава Чорновола, та знов розмежувати в інформполі "націоналістів" і "демократів" – тема окрема, а тепер бачимо, скільки зусиль докладає Кремль у гібридній війні вже по цілій Європі, аби тримати умовних "правих" і "лівих", як цуциків на повідках, по різні боки бар'єра, періодично інсценізуючи в різного роду сутичках, як то їм "не зійтися вдвох", - це теж пролонґація, нехай і симулятивна, того самого радянського "імперського дуалізму".

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода