Україну треба захищати, а не вимріювати. Шістдесятники не вписуються в сьогодення

Важко уявити, якою б була країна без Драча, Чорновола, Лук'яненка

Шістдесятників лишається все менше. Після смерті Івана Драча та Левка Лук'яненка згадуєш про це мимоволі. Згадуєш і печалишся. Ніби все зрозуміло – покоління мають відходити, так повинно бути, проте все одно сумно. Можливо тому, що з ними у нас у всіх багато чого пов'язано. Ми ж усі виростали в їхній присутності, на їхніх книжках, на їхніх політичних програмах, на досвіді їхньої боротьби, їхніх ілюзій, їхніх компромісів та розчарувань. Великою мірою, це ж були і наші ілюзії та розчарування. Що вже тепер ділити.

Ми ж так чи інакше носимо при собі, як частину власного досвіду та власних переконань, ту систему цінностей, що вони сформулювали ще в минулому тисячолітті, і яка сьогодні, чесно кажучи, не завжди видається актуальною. З тієї простої причини, що реальність змінилась, змінилась докорінно, і потребує вона, відповідно, інших слів на своє проговорення, а головне – інших ідей та механізмів на свою реалізацію. Хоча, здавалося б, цінностей це і не має стосуватись, - пише Сергій Жадан для "Крим.Реалії".

Сьогодні Україну не треба вимріювати. Її потрібно захищати

Справді, базова потреба української окремішності, незалежності – вона ж лишається актуальною до сьогодні, і, можна припустити, лишатиметься такою надалі. Просто у випадку з ідейним спадком шістдесятників відбулася одна важлива зміна: сьогодні незалежність не треба вимріювати. І Україну не треба вимріювати. Її потрібно захищати. Вона є частиною тієї таки реальності, що змінилась. Реальності не завжди симпатичної. Реальності, що викликає багато питань, нарікань та зауважень, але яка, разом із тим, надається до змін та зрушень. Реальності, сформованої, якщо вже говорити відверто, великою мірою й самими шістдесятниками – їхніми заявами, їхньою наполегливістю, їхньою, можливо, недалекоглядністю. Важко уявити, якою б сьогодні була країна без них – без Драча, Чорновола, Лук'яненка.

Але ось уявити їх у сьогоднішній політичній ситуації якось і не виходить. Не вписуються вони в сьогоднішню Україну, де все менше лишається місця для політичного ідеалізму й усе жорсткішим і кривавішим стає популізм і заточеність на тимчасовий успіх, на швидкий результат.

Шістдесятники не вписуються в сьогоднішню Україну, де все менше лишається місця для політичного ідеалізму й усе жорсткішим і кривавішим стає популізм

Шістдесятники, з їхніми уенерівсько-філологічними настановами на уявне ідеальне українство мають на тлі цих декорацій вигляд не завжди доречний і переконливий. Як непереконливо виглядав Іван Федорович із його спробами зрозуміти музичні смаки президента Януковича. Зрештою, саме вони, шістдесятники, з їхньою розірваністю й парадоксальністю, з їхнім подвижництвом, але так само і з їхнім постійно присутнім конформізмом, були найкращими мішенями для скепсису та іронії молодих, для постійних закидів та бунтування проти них. Очевидно, так теж має бути – надто вже вони колоритні, аби не намагатися вступати з ними в постійний діалог. Тим більше, якщо вони на ці закиди реагують як не образами, то цілковитим нерозумінням.

У цьому випадку позиція Ліни Костенко ("Прости мені, мій змучений народе, що я мовчу. Дозволь мені мовчать!") потребує щонайменше поваги. Право на мовчання очевидно так само потрібно виборювати. Особливо в суспільстві, яке хворіє на нестачу моральних авторитетів, і де інститут моральних авторитетів (якщо вже говорити про такий інститут) часто позбавляє цих самих авторитетів будь-якої самостійності, примушуючи їх рухатись за течією, не так ставлячи гострі питання, як даючи зручні відповіді.

У суспільстві, яке хворіє на нестачу моральних авторитетів, право на мовчання потрібно виборювати

З іншого боку, зрозумілим є цей запит на сторонніх арбітрів, тих, кому можна делегувати свої сумніви та неврози, на кого можна в разі чого, за давньою звичкою, перекласти відповідальність, на кого можна в разі чого безапеляційно послатись. Вік і досвід так чи інакше є важливими аргументами для довіри та поваги, особливо якщо ця повага ні до чого тебе не зобов'язує.

Шістдесятників до безкінечності можна звинувачувати в усіх бідах та проблемах нової України, проте на них так чи інакше озираються, їх так чи інакше використовують як прапори у цій затяжній і не завжди зрозумілій боротьбі українців за власне українство.

Шістдесятники – покоління щедре. Вони багато по собі лишають. Було б бажання вчитись

Поза тим шістдесятники відходять, і добре було б, щоби цей відхід потужної генерації спричиняв не так бажання пошвидше забувати, як потребу ретельніше вчитись. На помилках. На досягненнях. На парадоксах. На непослідовності. Шістдесятники – покоління щедре. Вони багато по собі лишають. Було б бажання вчитись.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"