Інфраструктура турботи

В Ізраїлі більшість дітей з особливими потребами навчаються у звичайних школах. Відповідний закон діє з 1998 року. Проте механізм включення цих дітей в звичайні школи може бути дуже різним: дехто навчається з допомогою спеціального асистента, хтось вчиться півдня з класом, а півдня – окремо. Ці рішення завжди приймаються спільно з батьками, педагогами, психологами, виходячи з потреб та можливостей конкретної дитини.

Частина дітей навчаються у спеціалізованих закладах, проте їх теж інтегрують в суспільство. Періодично їздять кудись з дітками з інших шкіл чи відвідують різні школи для взаємного спілкування.

Держава також оплачує необхідні лікувальні процедури тричі на тиждень. Процедури можуть бути дуже різними – від психологічних консультацій до катання на конях.

Далі – більше. Батьки дитини з особливими потребами отримують додаткову підтримку: знижені ставки податків, додаткові гарантовані лікарняні, щоб мати змогу відвести дитину до лікаря, більше часу їй приділити.

Ось це – інфраструктура турботи, а не технічне рішення.

Попри певний прогрес у впровадженні інклюзивної освіти в Україні, до такої системи нам ще далеко. Це і питання часу, необхідного на реалізацію рішень, і правильного дизайну самих рішень щодо інклюзії. Але найважливіше – це питання суспільного діалогу.

Я запитували у представниці з Ізраїлю: чи не виникає проблем з батьками інших дітей? Вона дуже спокійно відповіла, що усі ставляться до цього з розумінням, адже усвідомлюють, що вони могли бути на місці батьків дитини з особливими потребами.

Але є в цьому і глибша ідея, про яку згадали колеги з Ізраїлю – ідея солідарності.

Я задумалась над тим, як часто ми чуємо слова про абстрактну єдність, і як рідко - говоримо про солідарність. Адже солідарність – це складніше, це певна співвідповідальність та співпереживання за тих, кого ти визнаєш і поважаєш як рівних. Солідарність – вона персоніфікована, а не абстрактна. До цього нам треба рухатись.

Оригінал