Чому президент Вакарчук – це погана ідея

Успіх людини в межах власного життя не гарантує успіху в політиці

Уже не перший місяць в українському суспільстві точаться суперечки навколо того, чи збирається Святослав Вакарчук іти в політику. Найліпше, звичайно, офіційно запитати у Святослава – чи є у нього насправді такі плани? Чи це просто фантомні мрії, фантазії або інформаційні ігри українських журналістів, олігархів та великої кількості поціновувачів таланту Вакарчука? Як би там не було, частина українців підхопила цю ідею. Хочуть побачити лідера "Океану Ельзи" президентом країни.

З музикантів одразу в президенти – це дивно. Кажуть, що нам потрібні нові обличчя. Це правда. Але досвід – теж не менш важливо. Лише з розумінням того, як працює держава, можна мати такі серйозні амбіції. Вакарчук був депутатом Верховної Ради у 2007-2008 роках. За цей час, наскільки я знаю, він не подав жодного законопроекту. Тихенько відсидів рік і добровільно склав повноваження. Прийшов у систему, де одна людина нічого не може змінити, і розчарувався.

Покладати на Вакарчука наївних сподівань не варто, бо його гіпотетична кандидатура на президентство дуже слабка. Це просто емоційна та утопічна реакція частини наших громадян на українську політичну і суспільну ситуацію. Не можна казати, що музикантам в політику – зась. Але щодо потенційного очільника держави не може бути жодних поблажок, навіть якщо він популярний і співає гарні пісні.

Президентство зовсім не схоже на життя успішного музиканта. Це не має нічого спільного з навчанням у найкрутішому виші світу. Тим паче це складно в Україні, в якій ще триває неоголошена війна з Росією, міжкланова боротьба.

Бути президентом — це весь час мати справу з нашою реальністю, з нашими людьми, з нашими чиновниками, з нашою поліцією, з усім нашим. Вести мудру і успішну дипломатичну роботу з президентами та урядами інших країн, розбудовувати армію, спецслужби, інформаційну та культурну політику. А ще мати такого ворога, як Путін. Півсвіту не знає, що робити з цим божевільним . Вакарчук – точно не той, хто зможе з ним щось вдіяти.

Потенційним виборцям у Вакарчуку подобається його чиста біографія, порівняно з іншими українськими політиками. Але політика – справа брудна. Іноді навіть заради добрих намірів політикам доводиться хитрувати, прибріхувати, йти на авантюри . Позитивний результат не завжди гарантований. Для президента мало просто бути хорошим хлопцем, гарною людиною. Це важка посада і праця, яка вимагає сталевого характеру, жорсткої політичної волі. У кріслі президента сидіти приблизно так само приємно, як на електричному стільці.

Президент має бути максимально фінансово незалежним від олігархів. Не впевнений, що Вакарчук — це та людина, яка має таку незалежність. Він стовідсотково може стати інструментом використання олігархічних груп. Вони й визначатимуть, куди буде рухатися країна. Його прізвище не могло так просто з'явитися у політичних рейтингах, хоча сам співак відхрещується у своїх інтерв'ю від цієї інформації.

Це або маніпуляція тих, хто розгойдує човник української державності, або тестова перевірка з боку олігархічних груп. Другом та спонсором Вакарчука теоретично міг би бути, наприклад, Віктор Пінчук - олігарх та зять другого президента України Леоніда Кучми, хрещеного батька українського олігархічного феодалізму. Клан Кучми після Помаранчевої революції залишився не при справах. Повернутися до великої політики можуть лише висунувши свого кандидата. Вакарчук, добрий знайомий з Пінчуком, а також з родиною колишнього президента США Білла Клінтона, у чий фонд Пінчук регулярно вносить свої щедрі внески. Тож кандидатура Вакарчука гіпотетично може розглядатися також і американським політикумом як майбутній керований президент.

Прикладом реальної залежності політиків із шоу-бізнесу від грошових мішків є мер Києва Віталій Кличко (бокс, крім спорту, також частина дуже прибуткового шоу-бізнесу) . Видатний боксер, чемпіон світу, але як міський голова — ніякий. Добре робить одне — не заважає забудовникам знищувати історичні місця Києва. Про стан доріг в столиці України добре знають всі, хто сидить за кермом . Інфраструктура, безпека та комфорт жителів та гостей міста є головною справою будь-якого мера. З цією роботою Кличко не впорався. Тож одна справа — коли людина досягає успіху в межах свого власного життя: у творчості, спорті чи бізнесі. Політика — це зовсім інший рівень.

Експеримент у вигляді співочого президента для нашої країни — це як мінімум небезпечно. На таке можна було б піти, якби не було війни, а демократія була стійкою, як у США. Там працює система противаг. Конгрес, суд і президент працюють автономно, інституції не залежать одна від одної. Цієї системи в Україні немає. На те, щоб її побудувати, піде не кілька років, не каденція одного президента, а цілі десятиліття.

Українці, як показує досвід, дуже інфантильні, схильні ставати на одні й ті ж граблі. Оберуть Вакарчука президентом — і вкотре розчаруються. Будуть неприємно здивовані. Якщо нас ще можна чимось неприємно здивувати.

Сергій Фоменко, записано з коментаря для Gazeta.ua