Чи треба забороняти російську "Нелюбов"?

Фільм Звягінцева — це камера Бухенвальду з написом: дивіться, що буде, якщо не буде любові

Вихід в український прокат російського фільму "Нелюбов" Андрія Звягінцева порушує одразу два питання: чи доцільно під час війни показувати фільм країни-агресора, і чи має таке кіно стосунок до політики?, - пише Ярослав Підгора-Гвяздовський для "Детектор медіа".

"Нелюбов" — не про політику, радше про жахливі наслідки страшної радянської й пострадянської системи. Зважаючи на те, що події відбуваються в Росії, — фільм про Росію. Хоча багато хто спрощує ситуацію й намагається казати про антиутопію. Настав "1984" Джорджа Орвелла, реалізувався в країні, де немає головного — любові до дитини.

Двоє розлучаються. Хочуть продати квартиру, щоб роз'їхатися. Але в кожного є коханець/коханка. Невільний свідок-жертва цих обставин — їхній син, для якого розлучення батьків — мов ножем по серцю. Та батьки на це не зважають. Особливо в розлученні лютує дружина, весь час намагаючись більш болюче допекти колишньому чоловікові. Син натомість мовчить, цілковито закритий у мушлі болю й відчаю. Мати ще більше казиться, кричить на нього, шарпає його, розбавляючи навпіл ненависть із байдужістю. Та одного разу хлопчик не повертається зі школи.

Здавалося б, у біді мусять усі об'єднатися, але де там — гризня триває. Доходить до абсурду, коли у фіналі герої в різних квартирах дивляться одну й ту ж програму з відомим пропагандистом Кремля Кисельовим. Слухають, як "на востоке Украины разразилась полномасштабная война". Але попри враження, це не абсурд. І про це з усієї сили беземоційності стверджує Звягінцев. Це — реальність, російська реальність, у якій царює егоїзм, нелюдська зацикленість на собі й повна відчуженість від інших.

Її проявляють всі: дитину шукають, а коханцям-коханкам головних героїв важливо, коли ж їхні "неблаговерные" прийдуть додому. Бабусі зниклого хлопця теж усе до фені, їй потрібна повага, "кого я родила?", "ни какова сочувствия"...

Може, це одиничний випадок, думатимуть глядачі, та ні, каже режисер. Показує, як той самий батько, в якого народився вже новий син, саджає малого до дитячої загорожі, бо телевізор заважає дивитися.

А мама зі своїм новим коханцем, сидячи перед тим самим телевізором, загрузла у своєму ґаджеті. Мовчки. Для тих, хто в танку, Звягінцев начіпляє на цю маму спортивну кофту з написом Russia. Зайвий раз підкреслює, де це відбувається й до якої країни мають стосунок ці люди.

Відповідаючи за багатьма ознаками "чорнусі", як пострадянському жанру 90-х, "Нелюбов" тим не менше нею не є. У цій соціальній драмі міститься філософія Савонароли (італійський монах, вважав, що республіка лише тоді буде благом, коли громадяни стануть більш моральними, - ред.), тільки без звинувачень конкретних осіб, чим був знаний апологет чистого, всеохопного християнства. Виконана в холодних металево-синіх кольорах, "Нелюбов" усім своїм виглядом і всіма своїми деталями говорить, кричить, плаче про жах збайдужіння. Недаремно на початку фільму камера довго показує лише дерева, ніби як те, що залишиться після зникнення людей, без почуттів, позбавлене руху. У корінні в нього заплуталась біло-червона стрічка - такою огороджують небезпечні місця. І місця злочину. Хлопчик нею бавиться, закидає у верхів'я, й вона залишається висіти, мов труп повішеного, мов нагадування, мов попередження.

Єдиною позитивною силою у фільмі виступає волонтерська організація. За відсутності уваги міліції — а міліції теж на все плювати, — береться за пошуки хлопчика з гідною заздрості наполегливістю. Розклеюють оголошення, перевіряють всі під'їзди, лікарні, морги, опитують сусідів та комунальні служби. Не знаю, чи справді таке є "за поребриком", але волонтери мають багатомірний зміст. Спершу це сила, яка відтіняє байдужість і слугує потужним контрастом для глядача, показуючи хто правий, а хто — ні. Потім ця сила демонструє злагодженість і позитив об'єднавчого моменту людей, жодним чином матеріально не зацікавлених у пошуках. І нарешті, як мені здається, згадка про волонтерів — це спосіб Звягінцева зняти капелюха перед українськими волонтерами. Алюзія на існування безкорисливих людей, які допомагали на Майдані, а невдовзі врятували тисячі й тисячі на сході України.

Цілком імовірно, така інтерпретація занадто ідеалістична. Бо ж не забуваймо: йдеться про російський фільм. Менше з тим, вона має право на існування, зважаючи й на те, що "за поребриком" "Нелюбов" неодноразово називали "антиросійським", хотіли навіть заборонити. Як, до речі, й у нас - моментів із передачі Кисельова було достатньо. Та дозвіл, у даному випадку, дасть більший ефект, аніж заборона. Бо "Нелюбов" покликана не ощасливлювати, не тішити. Цей фільм дивитися важко, незручно, не дуже й хочеться. Його дивитися просто треба, як їсти часник - як би він не пік і як би від нього не смерділо з рота. "Нелюбов" — це камера Бухенвальду, на якій написано: дивіться, що буде, якщо не буде любові.