Бій за повернення в минуле

Наша реальність не заслуговує симпатій

Українська опозиція ділиться на тих, хто бореться з сьогоденням на стороні минулого, і тих, хто бореться з ним на боці майбутнього.

Приводів не любити сьогодення - хоч відбавляй. Можна не любити президента - за Мальдіви. Генпрокурора - за Сейшели. Верховну раду - за дилетантство. Уряд - за корпоративність. Всіх разом - за корупцію, - пише Павло Казарін для "Радіо Свобода".

Можна не любити автодор - за підвіску. Адмінпослуги - за неповороткість. Суди - за те, що "місце прокляте". Зрештою, було б дивно любити все те, що краде наші нерви, час і гроші.

Питання лише в тому, на чиєму боці вам пропонують грати проти теперішнього. На стороні минулого чи майбутнього.

Колективне минуле може називати себе опозицією. Може критикувати реальність. Знаходити дошкульні і правильні слова для опису статус-кво. Але це не скасовує того, що вся когорта "ексів" хоче змінити сьогодення заради повернення минулого.

Ми жили в цьому минулому чверть століття. Колоніальний статус - від сфери культури до економіки. Буфер, позбавлений права обурюватися своїм статусом. Ностальгія як повістка дня. Тотальне знищення спільного в ім'я невеликого списку обраних.

Ми почали вибиратися з болота лише чотири роки тому. По суті, наш 2018 й - це всього лише 1995-й. Той, яким він повинен був бути, якби в 1991-му країна здобула реальну, а не імітаційну незалежність. Хочете порівнювати Україну з сусідами - робіть поправку на час.

При цьому наша реальність не заслуговує симпатій. Її потрібно міняти і переробляти, поліпшувати і оптимізувати. Але все це має сенс тільки тоді, коли ви воюєте зі теперішнім на стороні майбутнього.

Якщо вам пропонують мир ціною капітуляції - це минуле. Якщо вам пропонують знеболююче замість лікування - це минуле. Якщо вам пропонують бути аморфними і безсуб'ектними - це минуле. З таким же успіхом можна критикувати патрульну поліцію, пропонуючи відродити ДАІ.

Минуле намагається стерти онтологічну різницю між собою і майбутнім. Намагається вдавати з себе це саме майбутнє. Але його завдання - не рухати країну в завтра, а повертати її у вчора. А тому воно все одно залишається минулим. Позбавленим етичної основи.

Зрештою, все, що сталося з нами чотири роки тому - стало підсумком минулого. Анексія Криму, вторгнення на Донбас, інфляція і криза стали не стартом нової епохи. Вони стали спадщиною попередньої. Її закономірним фіналом. Підсумком правління тих, хто чотири роки тому вибирав в авіакасах між Москвою і Віднем.

У минулого може бути багато імен. Минулим можуть бути "екси" і ті, хто годувався з їх рук. Олігархи. Чиновницьке лобі. Судово-прокурорська каста. Обивателі, які мріють про Сталіна. Обивателі, які мріють про "чистоту нації". Кожен із них може бути абсолютно точним у діагнозах. Питання лише в рецептах лікування.

Виносити вирок теперішньому - легко. Особливо, коли воно того заслуговує. Куди важливіша та реальність, яку автор критики вважає бажаною. У тій же Росії Володимира Путіна критикують як ті, хто вважає, що він "надто Путін", так і ті, хто впевнений, що він "недостатньо Путін". Між ними прірва.

Контекст має значення. У битві минулого із сьогоденням я буду на стороні сьогодення. Інакше майбутнє ніколи не настане.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода