Перспективи резолюції Радбезу ООН

Черговий візит Курта Волкера до Києва пройшов навдивовижу тихо. Після двохгодинної зустрічі спецпредставника США єдине, що було озвучено для ЗМІ – це інформація про обговорення звільнення українських заручників.

На даний момент сам Волкер став набагато менш "говірким". Принаймні, у порівняні з першими днями виконання своїх функцій, коли він щедро роздавав інтерв'ю та робив приємні для українців заяви про рішуче відстоювання територіальної цілісності нашої країни.

Власне, мовчання почалося приблизно з початку регулярних зустрічей представника Держдепу зі своїм російським "візаві" - Сурковим. Остання з них відбулася в жовтні у Белграді й також супроводжувалася мовчанням усіх сторін, навряд чи випадково.

Єдина важлива заява Волкера під час останніх відвідин Києва стосувалася введення миротворців в ОРДЛО. Він навіть висловив переконаність, що ще до нового року ухвалять резолюцію Радбезу ООН, яка врегулює це питання.

Тепер найцікавіше. Ця резолюція можлива лише за однієї умови. Росія буде підтримувати її під час голосування в Раді Безпеки ООН, або щонайменше не ветуватиме, тобто схвалить неявно. Але у будь-якому випадку ця резолюція має бути узгоджена з Росією, інакше документ не матиме перспектив.

Очевидно, саме обговоренню змісту резолюції Радбезу ООН щодо миротворців і присвячені численні зустрічі за "зачиненими дверима" Суркова та Волкера. Схоже, саме зміст резолюції і примушує учасників переговорів максимально приховувати конкретні домовленості.

Але ми можемо намагатися відновити їх зміст лише опосередковано, на основі певних заяв та практичних кроків.

Очевидно, прямий стосунок до домовленостей має ухвалення Верховною Радою 6 жовтня законопроекту про продовження на рік "особливого порядку самоврядування" в окремих районах Донецької і Луганської області. Оскільки це відбулося буквально напередодні белградської зустрічі Суркова та Волкера, видається, що саме "особливому статусу" частини Донбасу і надається особлива вага у формулюваннях, які, зрештою, будуть покладені в основу як резолюції Радбезу ООН, так і конкретного механізму врегулювання.

Заручившись підтримкою Верховної Ради та президента задля ухвалення даного закону, Волкер продемонстрував принципову договороздатність України, та, очевидно, запропонував Суркову продемонструвати власну готовність брати участь у врегулюванні.

Тут є ще один важливий момент, про який варто згадати. Адже як показує розвиток ситуації останнім часом, канал Волкер-Сурков не єдиний інструментом у спілкуванні Москви, Києва та Вашингтона.

В останньому номері видання "Новое время" вийшла стаття, присвячена колишньому главі адміністрації президента Кучми – Віктору Медведчуку. У ній, зокрема, стверджується, що останнім часом політичні позиції спецпредставника України з гуманітарних питань в Мінській контактній групі лише посилюються. У першу чергу завдяки тому, що саме Медведчук керує "каналом номер один" в комунікації Москви та Києва. Як зазначає, зокрема, колишній депутат російської Держдуми Ілля Пономарьов: "У Володимира Володимировича [Путіна] уявлення про те, що всі питання в Україні можна вирішувати тільки з однією людиною. І це Медведчук". Підтверджує думку росіянина і його український "колега" Вадим Рабинович. "Він — єдиний місток між Києвом і Москвою", — розповідає Рабинович, який регулярно спілкується з Медведчуком. За його інформацією, за останні кілька років, попри заборону прямих авіасполучень між Україною і РФ, Медведчук 84 рази літав з Києва до Москви. І відбувалося це, мовляв, з дозволу Банкової. "Він приїжджає в Москву — і відразу їде до Путіна. Він приїжджає до Києва — і їде до Порошенка. Значить, це вигідно обом сторонам, — вважає Рабинович.— Таємна дипломатія завжди існувала і приносила результат".

Поява саме зараз інформації про канал комунікації у особі Медведчука цікава тим, що він – автор одного з перших "мирних планів" щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. І цей "мирний план", хоча і був запропонований давно, продовжує циркулювати під різними назвами. Наприклад, деякий час тому його "експортний варіант" був відомий як "формула Штайнмайєра" або "план Еро". Сутність його полягає у реалізації "політичної частини" Мінських домовленостей. Зокрема, ухваленні законів: про особливий статус ОРДЛО, про проведення виборів на цих територіях, про амністію для учасників подій на Донбасі, і, зрештою, про закріплення особливого статусу ОРДЛО в Конституції України.

Не виключаю, що і "план Медведчука" обговорюється у середовищі політичного істеблішменту і на міжнародному рівні. Принаймні, це б пояснило, чому треба зараз напускати стільки "туману" щодо конкретного змісту домовленостей щодо "миротворчої" резолюції ООН.

При цьому, як засвідчують інші публікації, Росія готова у "миротворчій резолюції" визнати деякі положення, які відрізняються від її початкової позиції. Зокрема, якщо спершу Росія вважала, що в ОРДЛО досить ввести миротворців на лінію розмежування сторін, то тепер нібито готова обговорювати ідею про введення збройних контингентів на всю територію конфлікту. Однак, очевидно, будь-які поступки у формулюваннях з боку Москви можливі лише в обмін на інші поступки. Тому, схоже, в Кремлі досить недвозначно натякнули, що чекатимуть від Києва подальшої реалізації політичної складової "Мінських домовленостей".

Якщо подивитися на питання під таким кутом, то стає зрозумілим, чому українська влада так поспішала із проектом "особливого порядку на Донбасі", котрий реально поки що не діє. Очевидно, це розглядалося в якості сигналу для Москви про готовність до подальшого обговорення політичних рішень. І, зокрема, безпосереднього змісту домовленостей, які мають бути закріплені у рішенні Радбезу ООН.

Схоже, перш ніж погоджуватися на введення миротворців, Росія очікує на гарантії, що це не заміщатиме собою виконання "Мінських домовленостей", а тому очікує на конкретні гарантії та політичні кроки. Власне, довкола останніх і ведуться консультації останнім часом на всіх рівнях та по всім каналам.

Вимальовуються три сценарії.

1. Введення миротворців, на яке Росія погодиться після практичної реалізації названого вище плану (вибори, закон про особливий статус, амністія та зміни до Конституції), що може наштовхнутися на опір на рівні Верховної Ради.

2. Введення миротворців та формування тимчасових адміністрацій на території ОРДЛО під керівництвом ООН. Ця ідея популярна серед української сторони, однак суперечить "Мінським угодам", і не знайде підтримки з боку Росії.

3. Збереження статус-кво на невизначений термін.

Водночас, для президента Порошенка важливо продемонструвати успішність реалізації "мирних ініціатив" та реальний прогрес у врегулюванні до виборів 2019 року. Тож схоже, що впевненість Волкера в якнайшвидшому ухваленні резолюції ООН не видається такою вже безпідставною. Поки що триває "човникова дипломатія", сторони обмінюються позиціями, які не поспішають оприлюднювати. Значить, мова йде про непрості та компромісні рішення. Тому і "хизуватися" ними ніхто не поспішає.

Петро Олещук, спеціально для Gazeta.ua