Країна слабкої держави

Українці сприймають державу як головного замовника свавілля

"Суд відпустив з-під варти хабарника". "Силовики пресують малий бізнес". "Депутат збив перехожого і залишився безкарним". Кожна подібна новина народжує у обивателя закономірну ненависть. Яка адресована державі.

Обивателя можна зрозуміти. У кожній новині драматургія конфлікту незмінна. По один бік - люди з посадами і повноваженнями. По інший - їх роботодавці. Ті, хто платить їм зарплату. Ті, в чиїх інтересах ці люди повинні працювати. І держава сприймається обивателем як головний замовник всього цього свавілля, - пише Павло Казарін для "Радіо Свобода".

Але в тому й річ, що в описаній схемі слабким і тим, хто програв, залишається саме держава.

Тому що для кожного корупціонера, хабарника або свавільника держава виконує роль ширми. Яким він прикриває свій власний шкурний інтерес. Яку він оббирає на користь самого себе. Яку він послаблює, розмиваючи саме поняття "суспільного блага".

Ми за традицією вважаємо співробітників МВС, прокуратури або судів - частиною держави. Але в тому й особливість, що вони - лише представники каст. Їх ріднить кругова порука. Вони зацікавлені в самозбереженні і збільшенні власних повноважень. У кінцевому підсумку, вони працюють не на державу, а на самих себе.

Це чітко проявилося під час анексії Криму, коли представники силового і владного апарату присягнули окупанту. Вони не захищали свою державу - вони лише зберігали власну зону комфорту. Для них система важлива лише з точки зору того, наскільки вона здатна зробити існування касти комфортним. Але при цьому вони не відчувають себе пов'язаними з нею зобов'язаннями.

Ті, хто став винятком у Криму, лише проілюстрували співвідношення між "кастою" та державними службовцями. Для інших присяга - це лише обряд ініціації при набутті повноважень. Якими вони потім розпоряджаються в своїх інтересах - й інтересах собі подібних.

Все це не має нічого спільного з державою.

Можливо, наша помилка саме в тому, що ми називали державою ту українську реальність, яка не мала права так називатися. І тоді напрошується висновок, що державне будівництво почалося в країні порівняно недавно.

Воно почалося тоді, коли агресія чужих інститутів змусила створювати свої власні. Але ротація не була тотальною. І тому всередині кожного українського інституту є "агенти нового" і "прихильники старого". Причому в кожному відомстві це співвідношення різне. Десь - як в армії, від реформи якої залежало виживання країни - число агентів змін вище. Десь - як в цивільних галузях з концентрованою корупцією - йде активне відторгнення нових людей і нових правил.

Кожна новина про безправ'я і беззаконня - вона ж не про державу. Вона про її відсутність. Про кастовість. Про відсутність справедливих правил гри. Про дисбаланс системи. Про слабкість державного арбітражу. Про людей, які як раз і користуються відсутністю держави і прагнуть не допустити його побудови.

Відсутність держави вигідна всім, хто заробляє на дисбалансі. Великому бізнесу, що порушує правила чесної конкуренції, і пересічному співробітнику силового відомства, дах ларьок. Судді, що бере хабар, і спецслужбам, що пресують бізнес. Вони всі паразитують на приватизації суспільного блага.

Кожна новина на цю тему доводить лише те, що держава в Україні не сильна, а слабке. На відміну від каст, що склалися за чверть століття. Вони дуже хочуть, щоб ми думали, що держава - це вони.

Але це не так.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода