Свою державу можна тільки виховати

Країна, що дорослішає, може бути інфантильною

Дев'ять місяців токсикозу. Зміни настрою. Болісні пологи. Перші безсонні місяці. Серйозні витрати. Рваний сон. Зайва вага. Щеплення. Муки адаптації.Пауза в кар'єрі. Десоціалізація. Потім - зуби. Вони ріжуться - це чують сусіди, і відчуває мама. Дитячі хвороби. Плач. Поради з усіх боків: одні корисні, інші - ні.

Знову витрати. Ясла. Дитячий садок. Школа. Повністю перелицьований графік. Нові сімейні звички - і розрив зі старими. І як би ти не любив малюка - через чотирнадцять років настане перехідний вік. Він буде емансипуватися від рідних, проколюючи вуха і пробуючи заборонене. І добре, якщо не наробить дурниць, пише Павло Казарін для "Української правди".

Але все це ніяк не скасовує головного. Радості материнства і батьківства.

Ми сприймаємо сімейне як безумовне. Заздалегідь приймаючи всі наслідки. Розуміючи, що обдурити біологію і соціальне не вийде. Хороші батьки вміють відрізняти те, що можна скорегувати, від того, що потрібно просто пережити. Ця формула працює з усіма новонародженими. Включаючи держави.

Треба вміти відрізняти те, що можна скорегувати, від того, що потрібно просто пережити

Більшість українців старші за свою державу. Вона - плід Майдану, який вирвав країну з анабіозу. І війна, яка позбавила ілюзій, що приватне не стикається з колективним. Виявилося, що інституційному "чужому" може протистояти лише інституційне "своє". І тепер ми набиваємо помилки на цьому новому для кожного шляху.

Нові універсальні граблі - спроба торгувати своєю любов'ю. Ми раз по раз ставимо умови для власної лояльності. "Якщо він не буде вередувати - ми будемо його любити". До того ж, раз по раз задивляємос на сусідських дітей. Які не тільки ростуть швидше, але ще часом здаються вихованішим і безпроблемнішими, ніж власні. Але за кожним зразковим відмінником стоять його батьки. І всі ті сили, які вклали в свою дитину.

Досвід дорослішання універсальний. Свою державу не вийде купити в магазині: разом з ідеальними законами й податковою системою, хорошими чиновниками й правилами гри. Її можна тільки виховати. Вкладаючи в неї щодня і щоночі. Слухаючи поради тих, у кого вийшло, і відкидаючи рекомендації тих, у кого - ні.

За кожним зразковим відмінником стоять його батьки

Все сказане - не заклик миритися з недоліками. Це лише спроба нагадати, що участь в долі новонародженого бере все. Хтось - власними діями. Хтось - бездіяльністю. А ще - це спроба нагадати, що деякі речі та процеси неминучі, як опади.

Війна неминуче породжує попит на "праві" рецепти. Пробуксовка з правосуддям народжує підтримку самосудів. Бідність породжує популістів. І в цьому немає абсолютно нічого дивного - все це могло бути прописано в хрестоматії рецептів з держбудівництва. Якби її вирішили написати.

Вам не прийде в голову вимагати від однорічного малюка, щоб той пояснив, де у нього болить. Чи не станете вимагати від п'ятирічного - свідомості повнолітнього. Країна, що дорослішає, цілком здатна бути інфантильною - і головне завдання в тому, щоб вчитися на власних помилках. Деякі речі потрібно просто пережити - як вітрянку. Причому, краще перехворіти в дитинстві. Кір для дорослого куди небезпечніший.

Пробуксовка з правосуддям породжує підтримку самосудів

Звичайно, хочеться, щоб твоя дитина була схожий на картинку з рекламного буклету. Слухняна, без синців на колінах і шкідливих звичок. Щоб не хворіла, не вередувала і не набридала. Щоб була спортсменом і відмінником. Поважала старших, допомагала слабким і поступалася місцем у трамваї. Але давайте все ж начистоту - любимо ж ми її не за це.

Тому що іноді любов буває безумовною. Без умов. Просто за фактом. Тому що вона твоя. Вистраждана. Народжена в муках. Вона - плід від тебе самого. Від того, що ти здатний їй дати і чому здатний її навчити. Вона - твоє дзеркало. І саме тому ти йдеш захищати її від хуліганів з району. А не кидаєш байдуже :"і по заслузі".

Тому що іншої в тебе може і не бути.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода