Жмеринські вареники "побили" рейтинг соціальних ініціатив Віктора Януковича
У травні довелося повертатися із столиці Криму Сімферополя. Дістати квитки до Києва не вийшло: хоча купальний сезон ще не розпочався, роздобути хоч якісь квитки не вдалося, тому їхала потягом до Вінниці. Разом з колегами мали з собою трохи фруктів та солодощів, а перекусити планували у вагоні-ресторані. Проте, коли запитали у провідниці, чи працює цей вагон, вона відповіла – "не працює і про відновлення роботи нічого не говорять".
З нами у купе на відпочинок у Трускавець їхав чоловік років 45-ти. Його проводжала дружина, жінка приємної зовнішності, постійно переймалася як він буде їхати і наголошувала, щоб дзвонив, коли буде зв'язок та обов'язково поїв. Проте продуктів у його пакунку було теж обмаль. Він голосно обурювався, що минулорічної поїздки спокійно вечеряв у вагоні-ресторані. Єдине, чим нас могли порадувати в потязі – стандартний набір турботи про народ – чай, мінеральна вода та солодощі. Мої інші сусіди по купе були бувалими мандрівниками, тому одразу сказали що чекатимуть станцію Жмеринка. Мовляв там продають найсмачніші жмеринські вареники. Потім кожен у очікуванні цих вареників, розповідав свої бувальщини пов'язані зі Жмеринкою. Я нічого сказати не могла так як ніколи не купувала відомих вареників.
Коли ми проїздили села та містечка, за вікном можна було побачити біг-борди Віктора Януковича "Україна для людей". Гасло в нашому купе діяло непереконливо, так як про відстуність вагону-ресторану нарікали і в інших купе. Цікаво, чому на кожному кроці президент та урядовці говорять про "покращення вже сьогодні", люди у їхніх промовах живуть краще, період руїни пройшов, українці соціально-захищені, всі блага у нашій країні для людей... Так, можливо...
Але на довгоочікуваній зупинці, вихід із нашого вагону заблокували продавці черешень. І бабусі і молоді хлопці та дівчата з відерками та кошиками хотіли підійти поближче до вагону аби продати свої черешні. Вони кричали один поперед одного, наввипередки прориваючись до вагону, наче сьогодні вирішувалася їхня доля... А може і вирішувалася... Серед них було і троє хлопчаків на вигляд по років 10, але дорослі їх відтіснили. Хлопчики побігли до наступного вагону. Потяг на станції стояв дві хвилини, провідниця почала сваритися з продавцями, бо одні пасажири не могли вийти, а інші – зайти. Зрештою завдяки її гучному голосу пасажири подолали продавців. Потяг рушив, а троє хлопчаків так і стояли із своїми черешнями, проводжаючи очима потяг своєї надії.
Мені згадалося моє дитинство, в 10 років ми з друзями теж любили черешні, але батьки не посилали нас на перон чи до дороги аби їх продавали. Ми рвали ягоди на деревах і просто їли, по півдня могли гратися під крислатими черешнями і думок про торгівлю не було. "Україна – для людей!" - згадала я слова гаранта. Але мабуть я чогось не розумію, у нас діти соціально-захищені, так сказав він...
Станція віддалялася. Це буле не Жмеринка із "варениками мрії". І тому мої сусіди по купе далі обговорювали як будуть снідати у Жмеринці, їм було не до соціальних ініціатив Віктора Федоровича, чиї борди миготіли за вікном. А мені їсти не хотілося зовсім, тільки перед очима стояли продавці черешень, які голосно кричали, та хлопчаки, яких чекало майбутнє зустрічати і проводжати потяги на пероні.
