До російської опозиції

Або чому мені не шкода мільйонів москвичів

На марш проти нападу їх країни на Україну вийшло - ну, візьмемо по самим максимальними оцінками - 150 тисяч чоловік. Коли ніяких репресій не було. Коли за це не звільняли з роботи. Не розстрілювали. Не засилали на Колиму. Коли все, що потрібно було зробити - це просто встати і доїхати на метро до проспекту Сахарова. Просто відірвати жопу і доїхати. І сказати: "Ні. Не від мого імені". Це змогли зробити 150 тисяч чоловік.

Чисельність населення Москви - приблизно 12 мільйонів 400 тисяч. Хоча, за припущеннями, насправді близько 15. Ну, ок, хай буде дванадцять з полтом.

Росстат нам говорить, що співвідношення громадян, які не досягли трудового віку (16 років) до дорослих - коливається в районі 16-17 відсотків. Ок, додамо хворих, неходячих, зовсім вже лежачих людей похилого віку, доведемо до двадцяти відсотків. Це два з половиною мільйони.

12 мільйонів 500 тисяч мінус 2,5 мільйона - 10 мільйонів.

150 тисяч із 10 мільйонів - це півтора відсотка. Півтора, бл*дь, відсотка змогли вийти і хоча б просто сказати "ні".

О'кей, піднімемо вік прийняття рішення до 20 років, додамо всі-всі-всі можливі поважні причини, збільшимо потенційне число тих, хто хотіли вийти на марш, але не змогли, тому що зламав ногу, потрапив під лавину, апендицит лопнув, захворіла дитина, полетів у відрядження, сидів із дітьми - в неймовірні сім разів і округлимо аж до десяти відсотків.

Ось цим 10 відсоткам москвичів, громадян, людей, що сказали "ні війні" - а на ділі, звичайно, і п'яти не буде - хоча б сказали, хоча б просто це - я співчуваю.

Що буде з рештою 95 відсотками, від імені яких дозволяли і дозволяють досі! - зносити "Градами" будинки, квартали, населені пункти в сусідній колишній колись братній країні - мені насрати.

Куди їх переселять, де вони будуть жити, в собачих будках, у чистому полі, в бараках чи гулагу, під собачим конвоєм у вагонзаки їх будуть заводити, головою в гівно на допитах вмочувати, зуби в підвалах вибивати - мені повністю, абсолютно, категорично насрати. Бабусі, дідусі, багатодітні мами, безробітні папи - по*уй.

Проти вбивств людей вони не протестують. Проти вбивств! Які ось прям зараз тривають, ось прямо в цей момент! Від їх імені! Десять тисяч загиблих. Десять тисяч! Мільйони біженців!

Нєа. Мовчать. А що їх за МКАД переселяють - ах, давайте жахнемось із цього геноциду.

Дев'яносто відсотків населення цього міста для мене перестали існувати ще тоді.

І так, мої дорогі опозиційні друзі. Так, я знаю, що для того, щоб просто хоча б вийти на мітинг у сучасній Росії вже потрібна частка мужності. Але, заради бога, я вас прошу - ось просто помовчіть, а? Ось, не кажіть нічого про нещасних бабусь, про свавілля влади, про те, як ви "боретеся". А ще більше - не постіть фотки сьогодні з мітингу, а завтра з Монако, гаразд? Тому що борються - у Водяному. І в Широкіно.

І ось доти, поки у вашій стрічці не з'являться фотографії, як ви в Дніпропетровському госпіталі бинти за пораненими перете, поки не почнете їздити не до Барселони з Антальями, а в Дніпро і Краматорськ, поки не понюхаєте все це м'ясо, яке там по шматочках збирають, не подивитеся в квадратні від болю зіниці, не послухаєте всі ці крики, не відчуєте все це пекло, що там влаштувала наша з вами країна - от, я вас прошу, не кажіть просто нічого, а? Не треба. Інакше як тільки ви почнете дивуватися, чому за ваші виходи з чолобитними вас не вважають героями, що протистоять режиму, і розповідати про тих бабусь, яких виселяють за МКАД - ви відразу почнете одержувати у відповідь потоки ненависті. А потім щиро дивуватися цьому і щиро не розуміти. Асоціюєте себе з цим Мордором? Ну, ок. Тримайте за всіх.

Ці нещасні бабусі побудували таку країну, з якої мені довелося втікати з однією валізою.

Оригінал