Добробати з честю пішли в історію

Наша визвольна війна ділиться на кілька етапів, з яких війна добробатів - найкоротший, але найкривавіший та найважливіший

Ми не були ангелами з крильцями та німбом, святими чи безгрішними.

Ми не були "єпічними хєроями", лицарями в сяючих латах без страху та докору - бувало дуже страшно, і докорів сумління вистачає.

Ми не були "Рембо" чи "універсальними солдатами". Більшості з нас навіть просто солдатами стати далось нелегко. Особливо тим, кому це випало вперше за життя, або ж "кому за тридцять".

Не були ми так само некерованими бандами, "карателями", вбивцями та мародерами.

Можна довго перелічувати, ким, чим та якими ми не були – або ким чи чим ми час від часу бували.

Взагалі ми були дуже різними – старими та молодими, україно- та російськомовними, столичними та сільськими, вчителями та бізнесменами, службовцями та роботягами, заможними та бідними. Хтось із трьома вищими освітами. Хтось з кількома "ходками".

Ми просто були.

Ми були там та тоді, де було треба - і де не було інших.

Ми були такими, якими вже були - бо знову ж таки, кращих тоді не знайшлося.

Ми робили те, що вважали правильним, і зробили те, що змогли.

Ми, добровольці 2014 року.

Ми просто виявились готовими заради цієї країни робити дві найбільш протиприродних для людини речі - вбивати інших людей та помирати самим.

Тому сьогодні багатьох із нас нема серед живих, а ця країна є на карті світу.

Ми просто виявились досить "анархічними" та "незаконослухняними", щоб не піти по домівках, коли військкомати посилали нас геть і розповідали, що армія сама знає, кого, коли і куди викликати та відправляти, натомість "самовільно" та "неорганізовано" поперлись на фронт.

Тому армія отримала час на мобілізацію, "психологічну підготовку" і потроху стала з паперової бутафорії справжнім регулярним військом – спершу за нашими спинами, потім пліч-о-пліч з нами, нарешті потроху замість нас.

Ми також були достатньо "некерованими", щоб всупереч бездіяльності штабів йти у наступ і визволяти місто за містом, село за селом. Тому лінія розділення наразі проходить далеко на схід від початкової.

Водночас ми виявились достатньо законослухняними, щоб підкорятись наказам військового командування – навіть коли ці накази були абсолютно дебільними і вели нас на дурну невиправдану смерть. Тому, хай ціною Іловайська та інших "котлів", які лишаються на совісті тилових штабістів, ми оминули загрозу "отаманщини" та замість "польових командирів" та партизанщини маємо яку-не-яку, а державу.

Чого ми досягнули? Не так багато, як хотілось, але значно більше, ніж зміг будь-хто до нас.

Спершу ми зупинили "російську весну" на її переможному шляху через Слов'янськ до Харкова, Одеси та Києва, та посунули фронт назад "стріч Сонцю". "Це ж не мої танки стоять під Києвом, а українські під Донецьком!" - краще за Гіркіна не скажеш.

А далі регулярні частини найбільшої армії Європи зупинились на лінії, де у серпні 2014 напіврозбиті, але мотивовані "добробати" та ще інколи десантура збирали танки та гармати, покинуті у панічному відступі, та давайте вже називати речі своїми іменами – у хаотичній жалюгідній втечі, - мобілізованим військкоматами "регулярними" частинами, та на власний розсуд, покинуті напризволяще штабами, вибудовували нову лінію оборони. Тому зараз на цій лінії стоїть нова, вже по-справжньому боєздатна, українська армія, оборону якої росіяни тепер не можуть прорвати навіть дуже задорого.

До нас їх так зупиняла лише Фінляндія у далекому 1939-му. Але у Фінляндії був Манергейм, а не Кондитер. Фінська армія двадцять років готувалась до оборони, тоді як нашу двадцять років паплюжили та знищували. І все одно фіни заплатили за свободу значно більшим відсотком окупованої території, аніж ми.

За великим рахунком, наша визвольна війна ділиться на кілька етапів, з яких війна "добробатів" - найкоротший, але найкривавіший та найважливіший.

З березня по серпень 2014-го саме "добробати" були рушієм всього нашого опору. Вони дали нації надію та імпульс до самозахисту, а державі та армії – час оговтатись та потроху запрацювати.

За великим рахунком, в серпні 2014-го після відбиття першої атаки російської регулярної армії втрати "добробатів" стали настільки критично великими, що з військової точки зору вони перестали бути вагомим фактором.

З осені 2014 до осені 2015 відбувалась трансформація війни та війська, "добробати" продовжували відігравати роль моральної сили, взірця та символу (згадаємо хоча б "правосєків" із ДУК у Пісках), але починаючи з "кіборгів" у Донецькому аеропорту і військову потугу, і моральне право зватись захисниками країни потроху набували наші "регуляри".

Іловайськ – ДАП – Дебальцево – Мар'їнка – так приблизно виглядає еволюція українського війська в цій війні. До осені 2015-го наша армія нарешті стала настільки "зубатою" та бойовою, що навіть дуже мотивованим добровольчим батальйонам вже не було чого додати. Вони мали або розформуватись, або інтегруватись до регулярного війська (нарешті ж було куди інтегруватись!), та стати звичайними "в/ч".

Добробати зробили все, що могли, і з честю пішли у історію. Добровольці ж пішли кожний своїм шляхом – хтось на контракт до регулярного війська, хтось на заслужений "дембєль", хтось у Вирій.

Згадаємо всіх.

Будемо сподіватись, що нашій країні ніколи більше не знадобляться добробати.

І будемо впевнені, що в разі чого добровольців у нашій країні вистачатиме завжди.

Євген Дикий, спеціально для Gazeta.ua