"Корисні ідіоти" ніколи не переведуться в США та Європі

Чим небезпечна взаємодії людей цивілізації Заходу з представниками російської диктатури

Чому "корисні ідіоти" ніколи не переведуться в США і Європі, і завжди будуть намагатися зрозуміти тонку душу людожера, а заодно заважати боротьбі з ним

"Мій друг, російський посол" - під такою назвою 25.02.2017 була опублікована в Тһе New York Times стаття Саманти Пауер, присвячена пам'яті Віталія Чуркіна. Ця публікація в американській газеті миттєво зробила Саманту Пауер зіркою російських ЗМІ, насамперед кремлівських. Її рясно цитували телеканали "Россия-24" і "Звезда", НТВ і "Россия-1". Ей посвятили колонки "Российская газета" і Вести.ru, ТАСС і РИА Новости. Дмитро Кисельов цитував її у своїй підсумковій програмі "Вести недели" від 26.02.2017.

Стаття написана яскраво, емоційно і... ледь не написав: "переконливо", але затнувся. Причина запинки буде зрозумілою трохи пізніше. Яскравість і публіцистичний талант – визнані чесноти Саманти Пауер, лауреата Пулітцерівської премії 2003 року за книгу "Проблеми з пекла: Америка в століття геноциду". Вона входила в 100 найвпливовіших людей світу, журнал "Таймс" охарактеризував її так: "Пауер – новий голос совісті для зовнішньополітичної еліти США".

Віталія Чуркіна, якому Саманта Пауер три з половиною роки протистояла, будучи постійним представником США при ООН, вона називає "одним з найбільш ефективних дипломатів світу". За її словами, він "віддано захищав смертоносні дії президента Володимира Путіна в Україні та Сирії".

Саманта Пауер – гуманіст і правозахисник. Ні, не так. Вона – видатний гуманіст і правозахисник. Увібравши з молоком своєї матері-ірландки прагнення відчувати чужий біль як свій, Пауер назавжди взяла в якості орієнтира ту з формул кантівского категоричного імперативу, яка говорить: "Стався до людини завжди як до мети і ніколи – тільки як до засобу". Тому вона дуже хоче розгледіти у своєму опонентові людину, побачити його привабливі риси. І це їй легко вдається: "У той же час, Віталій був прекрасним оповідачем з епічним почуттям гумору, хорошим другом і однією з головних надій на співпрацю США і Росії. Його смерть розбила мені серце". Кінець цитати.

Залишимо у спокої розбите серце гуманістки Саманти Пауер. Зрештою, кожне серце має суверенне право розбиватися об що завгодно, і ніхто ні чиєму серцю не указ. Але от твердження, що Чуркін був "однією з головних надій на співпрацю США і Росії", - це стосується не тільки Саманти Пауер і її розбитого серця, але й дуже багатьох інших людей.

Те, що Віталій Іванович Чуркін не був суб'єктом зовнішньої політики, а був всього лише її провідником, Саманта Пауер знає, можливо, краще кого б то не було. "Добре відомо", - пише Пауер, "що саме Віталій Чуркін піднімав руку шість разів, щоб накласти вето на резолюції по Сирії, але менш відомо, що саме Віталій гарячково (і в підсумку безплідно) працював, щоб спробувати забезпечити достатню кількість змін в резолюціях, щоб Москва могла їх підтримати".

Коли Чуркін безглуздо наполягав, що цивільні особи Алеппо просто вимазалися пилом, щоб виглядати як жертви бомбардувань для фотографів – моя відраза заважала нашим робочим стосункам

Отже, накладаючи свої незліченні вето на резолюції по М'янмі, Зімбабве, по Україні, по Криму, по Сирії, Віталій Чуркін не був суддею, який присуджує громадян цих країн до мук, а в ряді випадків і до смерті. Він був катом, який виконує вирок. Або, якщо завгодно, знаряддям ката. Сокирою, зазубреною від частого вживання й іржавою від крові жертв. І ось, гуманістка і правозахисниця Саманта Пауер повідомляє нам довірчу інформацію. Виявляється, ця просочена кров'ю сокиру практично перед кожною стратою намагалася переконати ката пом'якшити вирок, або хоча б змінити його формулювання. Ну, а вже коли не виходило (а не виходило ніколи!), сокира зручно лягала в руку ката й найкращим чином (пам'ятайте: один з найефективніших дипломатів світу!) виконувала свою криваву роботу.

Одна з останніх реплік Саманти Пауер, адресованих Чуркіну датована 13.12.2016 року. Це було питання: "У вас совість є?". Питання не тільки риторичне, але і безглузде, оскільки за три з половиною роки постійного спілкування з Чуркіним в залі засідань Ради Безпеки ООН сама Саманта Пауер постійно отримувала незліченні свідчення про повну відсутність совісті у свого "друга". У своєму "реквіємі" за Чуркіну вона згадує деякі такі свідчення, ось, наприклад: "Коли він (Чуркін) безглуздо наполягав, що цивільні особи Алеппо просто вимазалися порохом, щоб виглядати як жертви бомбардувань для фотографів – моя відраза заважала нашим робочим стосункам".

Віталій Чуркін помер, Саманта Пауер більше не представляє США в ООН. Але проблема, яка проглядає крізь її статтю про друга, смерть якого розбила їй серце, виходить далеко за межі приватних спогадів одного дипломата про іншого. Це проблема наслідків взаємодії людей цивілізації Заходу з представниками диктатур.

Особливо небезпечні представники путінської Росії, оскільки вони не тільки зовні не відрізняються, але і мають, як видається, внутрішні схожості із західними інтелектуалами: як правило, хороша освіта, непогана орієнтація в світі західної культури, музики, театру, спорту. Посланці Путіна на Заході говорять, як люди, сміються, як люди, п'ють і їдять, як люди, тому їх приймають за людей.

Посланці Путіна на Заході говорять, як люди, сміються, як люди, п'ють і їдять, як люди, тому їх приймають за людей

Ніцше попереджав: "якщо довго вдивлятися в безодню, безодня почне вдивлятися в тебе". Прагнення зрозуміти представників тоталітарних режимів, яке здавалося настільки виправданим і необхідним для західних дипломатів та інтелектуалів – треба ж домовлятися, не влаштовувати ж ядерну війну! – часто-густо призводило і призводить до чогось схожого на стокгольмський синдром. Назвемо його "синдром Саманти".

Стокгольмський синдром виникає у формі парадоксальною симпатії між жертвою і агресором під час викрадення чи іншого насильства. Жертва, намагаючись врятуватися, шукає в агресорі людські риси, намагається стати на його позицію. В результаті у жертви виникає відчуття спільної мети, єднання з агресором, відбувається ідентифікація з ним. Текст Саманти Пауер про Чуркіна – це витяг з "історії хвороби" під назвою "синдром Саманти". Вона закликає ні в якому разі "ніколи не ігнорувати людяність тих, з ким ми щиро не згодні". Пояснює як важливо будувати стосунки з окремими росіянами, які також складні й суперечливі, як і всі ми".

У кожного путінського призначенця є внутрішній світ. Якщо придивитися, завжди можна розгледіти його глибину і багатство. Та що там призначенці! Ось Буш-молодший в червні 2001 року в Любляні "заглянув в очі" Володимиру Путіну, "відчув його душу" і побачив у ньому "пряму й гідну довіри людину". А почитайте, що писав Ліон Фейхтвангер про Сталіна після зустрічі з ним під час свого відвідування СРСР в 1936-37 роках. Скромність і простота – ось що, виявляється, головне в Йосипі Сталіні зразка 1937 року! А великий Бернард Шоу, більше двох годин спілкувався зі Сталіним у 1931 році? "У нього гарне почуття гумору", - це раз. А ще: "Сталін – гігант, решта політиків – пігмеї". Це все, що великий знавець людських душ міг сказати про Сталіна, у якого на той момент попереду був Голодомор і Великий терор, а позаду розкуркулення, розкозачування і ГУЛАГ з початим уже пеклом Біломоро-Балтійського каналу.

Від людоїдського режиму не може бути нормального представника в ООН

Проблема "синдрому Саманти" не в тому, що не треба розуміти опонента за столом переговорів. Не в тому, що не слід будувати з ним стосунки, посміхатися і ходити в гості. Проблема в тому, що при всьому цьому треба розуміти, що перед тобою людожер. Оскільки від людоїдського режиму не може бути нормального представника в ООН. Критерієм того, що з себе представляє політик, повинні бути його дії: голосування, публічні виступи і підготовлені ним офіційні документи. Все інше: уміння розповісти анекдот, тонке розуміння музики і хороше водіння автомобіля – все це дуже мило, але справи не встосується.

"Глибоке розуміння" Сталіна інтелектуальною елітою Заходу зіграло чималу роль у тому, що саме Захід дозволив вирости й зміцнитися спочатку одному монстру, потім другому, після чого ці близнюки-брати мало не спалили планету. Спроби сучасного Заходу виявити душу там, де її зроду не бувало, а саме в тілі підполковника КДБ, призвели до того, що підполковник знахабнів, набув поважного вигляду, поклав ноги на стіл і почав гримати на дальніх і ближніх сусідів, красти шматки територій і всіляко робити безлад на планеті.

Без діалогу та взаємодії світ сьогодні неможливий. Але коли маєш справу з хворим на СНІД, треба уникати деяких форм стосунків. Входячи в чумний барак є сенс дотримуватися мінімальної гігієни і тримати дистанцію, а маючи справи з терористом, звичайно, необхідно знати, що в нього за душею і в голові. Не варто плекати ілюзії, що у вас з ним спільні цілі.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Наталія Лелюх Лікар акушер-гінеколог
Остап Яриш Журналіст української служби "Голосу Америки"
Наталя Д'ячкова Директор юридичної компанії "Скарга"
Олександр Лієв Голова Асоціації індустрії гостинності України
Погода