Між тотальною "зрадою" і "перемогою"

Найкраще в Україні "продаються" крайнощі. Очищені від півтонів точки екстремуму. Безкомпромісні смисли на обох полюсах настроїв. А реальні рецепти завжди мають відтінки

З першого дня російського вторгнення до Криму і початку війни на Донбасі в українському суспільстві прописалися дві моделі поведінки.

Одна з них – це самовідчуття повсюдної "перемоги". Найчастіше воно нагадує віру в чарівну щуку з казки – коли "втілення мрій" не залежить від дій головного героя. Екзальтовані автори розповідали, як скоро російські силовики втечуть з України, злякавшись об'єднаних сил світла і добра, - пише Павло Казарін для "Крим. Реалії".

Відповіддю для них стали заяви кандидата в президенти США Дональда Трампа про можливість визнання російського статусу Криму. Того самого Трампа, який ще вчора здавався аутсайдером, а тепер цілком може сісти в крісло лідера єдиної світової наддержави.

Другий тип поведінки – це про тотальну "зраду", яка виливалася на публіцистичний берег емоційними хвилями розчарування і депресії. Невіра у всіх і вся; прагнення руйнувати державу, а не відбудовувати її; така собі перелицьована формула поведінки з Бродського: "Якщо Євтушенко проти колгоспів, то я – за".

Відповіддю для них стало те, що ніякого "боснійського" варіанта закінчення війни на Донбасі досі не сталося, вторгнення локалізоване, а економічні проблеми в самій Росії наростають.

Проблема в тому, що найкраще в Україні "продаються" крайнощі. Очищені від півтонів точки екстремуму. Безкомпромісні смисли на обох полюсах настроїв. А реальні рецепти завжди мають відтінки.

Україна знайшла справжню незалежність тільки два роки тому

Реальність така, що Україна знайшла справжню незалежність тільки два роки тому. До того ж, це сталося в один з найскладніших періодів, з точки зору світової кон'юнктури. І в цьому ми відрізняємося від Польщі і Прибалтики, які не втрачали в 1991 році час на безглузді ілюзії про "багатовекторність" і "позаблоковість". Україна тепер схожа на людину, яка знайшла в себе онкологію в той момент, коли хвороба дісталася до фінальних стадій. І тепер будь-яке лікування приречене бути болючим – подібно до того, як будь-яка хіміотерапія знищує імунітет.

У нас не буде режимів "найбільшого сприяння". Репутація країни підмочена. Її стратегічне значення – для багатьох сумнівне. Володимир Путін не поспішає ставати Гітлером, вважаючи за краще залишатися в ролі Муссоліні, – а тому питання стримування Кремля за всяку ціну для світових центрів впливу неочевидне.

Сподіватися на краще – гарне плацебо, але воно набуває сенсу лише, коли в реальності ти готуєшся до гіршого. До того, що в Польщі праві консерватори вирішать оживити старі образи. Що Східна Європа перестане бути природним союзником. Що Європейський союз буде стурбований власними проблемами значно більше, ніж долею України. Що в США колишні системи стримувань і противаг почнуть давати збій. Що у всьому світі нові виклики витіснять Україну на периферію уваги.

І якщо ви думаєте, що хтось буде робити за Україну її домашню роботу – ви помиляєтеся. Кров, піт і сльози. Здорова злість і холодна голова. Здоровий глузд і злопам'ятність. Легких рецептів не буде.

Маємо бути готовими до того, що політичні карлики в усьому світі відкидатимуть все довші тіні

Ми маємо бути готовими до того, що політичні карлики в усьому світі відкидатимуть все довші тіні. Зазвичай це вірна ознака того, що ми живемо на заході. Але іншого часу в нас немає. І, швидше за все, не буде.

Copyright © 2016 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода