Останній гетьман України

Павлові Петровичу Скоропадському в історії не поталанило. За іншої історичної розстановки сил він міг би виявитися героєм, якого шанували б на Батьківщині нащадки, як, скажімо, Ю. Пілсудського в Польщі або К. Маннергейма у Фінляндії. У неймовірно складних умовах 1918 р., ставши гетьманом, він зробив усе можливе для створення дієздатної Української держави (така була офіційна назва України за його правління). Позиція, обрана П. Скоропадським у 1918 р., знайшла розуміння в багатьох раціонально мислячих політиків того часу. Усвідомлюючи масштаби червоної загрози, він прагнув об'єднання всіх антибільшовицьких сил на територіях поваленої Російської імперії заради головної мети — знищення більшовизму. На жаль, більшість лідерів білого руху та українських національних партій виявилася не такою далекоглядною...

Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родовому мастку Тростянець на Полтавщині. Там він вбирав до своєї душі перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина Скоропадських дотримувалася старих українських звичаїв.

Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Павло пішов шляхом військовика. У 1886 р. Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його 1893 р.

Павло Петрович бере участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр., а під час Першої світової війни за особисту мужність і героїзм був нагороджений Георгіївською зброєю і всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня включно.

Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада. Скоропадський не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі його світогляду, і, крім того, як офіцер він вважав, що перш за все необхідно довести до переможного кінця війну. Тим часом у травні 1917 р. в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, який схвалив ідею створення української національної армії. П. Скоропадський українізував свій корпус, який дістав назву Першого Українського і налічував 60 000 добре дисциплінованих озброєних вояків.

Тим часом українські полки, що організовувались Центральною Радою, почали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією.

Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Як наслідок цього, 16–17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З'їзді Вільного козацтва двома тисячами делегатів від 60 000 зорганізованих козаків п'яти українських губерній і Кубані Павла Скоропадського було обрано отаманом Вільного козацтва.

Маловідомим, але надзвичайно важливим епізодом в історії України 1917 р. була невдала, завдяки рішучим діям П. Скоропадського, спроба пробільшовицьких армійських частин скинути Центральну Раду. Наприкінці жовтня піднятий Євгенією Бош другий гвардійський корпус оголив велику ділянку фронту й, захопивши Вінницю та Жмеринку, рушив на Київ. Але Перший Український корпус П.Скоропадського 4–5 листопада в районі вузлової залізничної станції Козятин здійснив блискучу безкровну операцію із роззброєння та відправлення в Росію повсталих частин.

Після цього лідери українських соціалістів відразу постаралися позбутися популярного генерала як свого потенційного суперника. Корпус П. Скоропадського напередодні зими залишився без продовольства, зимового одягу та взуття, якими, до речі, були завалені військові склади в Києві. Такі дії деморалізували бійців, і в грудні 1917 р. вони почали розходитися по домівках. Зазнаючи постійного тиску з боку керівництва Центральної Ради, П. Скоропадський напередодні 1918 р. змушений був подати у відставку.

У цей час більшовицькі частини розгорнули наступ, перед яким українські соціалісти продемонстрували свою цілковиту безпорадність і тому вимушені були підписати з Центральними державами Брестську угоду, внаслідок якої Україна була звільнена від російських більшовицьких загонів німецькими та австрійськими військами. Уряд України зобов'язався задовольняти їхні продовольчі потреби, але не зміг цього зробити. Отож загострюються відносини Центральної Ради з німецьким військовим командуванням, виникає загроза перетворення України в колонію. В країні панує хаос і безладдя.

Швидко усвідомивши непридатність парламентських балакунів до реальної дії, Скоропадський скликав опозиційну Українську Громаду, до складу якої входили представники національних міліарних об'єднань, бізнесу, здорова частина інтелігенції. Найліпшою формою твердого порядку, з огляду на національну традицію, вони вважали гетьманат.

29 квітня 1918 р. у столиці відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів. 6432 делегати постановили: "Для спасіння країни нам необхідна сильна влада, нам потрібен диктатор, згідно старовинних звичаїв — гетьман".

Сім з половиною місяців Другого гетьманату лишилися в пам'яті українців як період відносної стабільності та впевненості. Одразу було вирішене кримське питання. Укладаючи Брестський договір, делегація Центральної Ради відмовилася від Криму, чим викликала здивування навіть у німців. Павло Скоропадський був лаконічним: "Україна не може існувати без Криму — це буде якійсь тулуб без ніг", і добився укладення договору з Кримом про повернення його до складу України на правах автономії.

Оперативно було вирішено питання з українським флотом: дізнавшись про обрання гетьманом Павла Скоропадського та відновленні Української держави, усі кораблі підняли синьо-жовті штандарти. Згодом гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та допоміжних суден.

Без зайвих розмов гетьман Скоропадський почав творити збройні сили. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 р. сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів), почалося комплектування Особливого офіцерського корпусу, підпорядкованого персонально гетьману. Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85 000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот.

Особлива увага приділялася відродженню козацтва. Козаків розглядали як середніх землевласників, здатних вирішити продовольчу проблему, і водночас як Національну гвардію. Згідно з гетьманським Універсалом, Українське козацтво складалося з 8 кошів, кожен з яких налічував 14 полків. До козачого реєстру було включено 150 000 родин. На чолі Українського козацтва перебував гетьман, йому підкорялися кошові отамани. Отаманами призначалися найкращі військові та представники відомих козачих родин.

Під час гетьманату було засновано: Українську Академію наук, Державний український університет в Києві, Державний український університет в Кам'янці-Подільському, 150 гімназій по всій Україні та цілу низку вищих науково-педагогічних мистецьких установ.

За короткий термін Українську державу офіційно визнали 30 держав, 10 з яких відкрили у Києві дипломатичні представництва. Україна ж мала дипмісії в 23 країнах.

Керівництву держави вдалося добитися обмеження повноважень військових судів іноземних військ на території України. Для вирішення спірних питань було створено спеціальну комісію з розмежування функцій українських, німецьких та австро-угорських судів. Крім того, гетьманський уряд домігся встановлення прокурорського нагляду за діями воєнних судів союзників на українських землях.

П. Скоропадському в цілому вдалося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у державі. Проте однією з головних помилок гетьмана була повільність у проведенні аграрної реформи. Передбачалося наділення малоземельних селян землею з державного фонду, створюваного за рахунок викупу державою надлишків земель у великих землевласників. Загалом ідея була прогресивною, однак здійснитися цим та іншим планам не судилося.

Поміщики не бажали ні в чому поступатися своїми правами власності на землю й наполягали, щоб у цій сфері усе залишилося так, як було при цареві. У свою чергу селяни, які перебували під впливом лівацької агітації, прагнули отримати усю поміщицьку землю і безкоштовно. У 1920-х рр. більшовики роздадуть селянам землю, але у 1930-х рр., під час насильницької колективізації, заберуть її у власність держави. Таким чином селяни втратять і землю, і особисту свободу, перетворившись на колгоспних кріпаків.

Революція в Німеччині та її капітуляція разом із Австро-Угорщиною перед державами Антанти кардинально змінили ситуацію на сході Європи, чим скористались опозиційні соціалістичні партії, які свого часу не захотіли співпрацювати з гетьманським урядом. Наприкінці 1918 р. вони розпочинають підготовку до збройного виступу і закликають населення до повалення гетьманської влади. Війська заколотників захоплюють Київ. Гетьман Павло Скоропадський підписує своє зречення від влади і передає її уряду, а сам виїжджає за кордон. Того ж дня уряд склав з себе повноваження і передав владу Директорії. Проте вона недовго перебувала при владі. Небажання різних політичних сил спільно будувати Україну призвело до втрати її державності.

Пророче звучать слова останнього українського гетьмана, виголошені ним мало не сто років тому: "Я ясно усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної та матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохлу пустелю, на якій з часом усівся б знову капіталізм, але який! Не той кволий, м'якотілий, що животів у нас досі, а всемогутній, всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзати наш же нещасний, соціалістичними провідниками обдурений "революційний народ"".

Роман Кухаренко

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Антон Мороз Фахівець із соціальної роботи ГО "Форпост"
Іраклій Джанашия Експерт з питань національної безпеки та оборони України в UIF
Наталія Лелюх Лікар акушер-гінеколог
Остап Яриш Журналіст української служби "Голосу Америки"
Наталя Д'ячкова Директор юридичної компанії "Скарга"
Погода