Той с а м и й і життя Івана, або Дітям того не розкажеш

Тато тільки переступив поріг, як почав длубатись під полою. Витяг із кишені, з тієї, з-під поли, пляшку вина й, хитнувшись, поставив на скриню.
– Ти!.. – Мама погрозливо мовила, та тато випростувався, зіперся спиною об скриню і видав примирливе:
– Ша!.. Я сказав: ша!
– Ти посмів стратитися!.. – Мама розпачливо дивилась на пляшку.
– А фіґа! Во! – Тато знову хитнувся, шолопав довго за пазухою, по тім виставив мамі перед очі дулю й затиснену між пальців десятку.
Мама втішно усміхнулась, Іван – з кутка за грубкою на лавці з тривогою дивився на тата, – вспокоївся теж: ту десятку мама настаралась, аби мав за що поїхати до міста. Хлопці вже відвезли документи до Львова, йому мама сказала: не пущу!
– Куди хоч, тільки не до Львова! – Сам не знав, куди мав би хотіти. Хотів до міста, колгоспів – розказували – там нема.
– Най ті зі Львовом сховаються. Мені нині с а м сказав: твій син ще начальником буде, я – каже т о й – тобі обіщаю.
– І ти до нього зайшов? Просто до с а м о г о?..
– А чо?.. Він не чоловік? – Тато посоловілими очима дивився перед себе.
…Гадка поїхати до того с а м о г о, – прізвище його Іван узнав, коли вже навчався у технікумі, – я тебе дав до вищої школи, – гордився собою тато, – те й прийшло йому, татові, на гадку, тоді, коли мама затято вперлась: не пущу дитину до Львова! Той с а м и й, – зрозуміло, у кітелі, всі груди заліплені медалями, – сидів на трибуні. Іванові здавалося, що дивиться саме на нього, хоче вловити його погляд, тоді підіймав голову й не відводив очей.
Прізвище того с а м о г о керівник групи писав крейдою на дошці, під стовпчиком прізвищ членів політбюро. Керівник долонею змахував з чола рясний піт і перевіряв, чи кожен переписав те до зошитів. На другий день їх ретельно перепитував, Іван твердо вимовляв кожне, лише доходило до останнього, отого с а м о г о, – підборіддя починало підстрибувати догори, зуби цокали одні об других, коліна дрібно тремтіли…
Керівник роздратовано хляскав лінійкою по столі, Іван опускав голову…
Він знав, але вимовити не мав волі.
Тепер, – через півстоліття, подумати, скільки-то минуло відтоді, – вся картина розпадається на окремі кадри: він ще вимовляє прізвище, московське, а в голові уже постає те, того с а м о г о. Ні, не саме прізвище, знає його без пам'яті, – т о й зачерпує із шаплика долонями воду, від рук розгойдуються на всі сторони криваві хвильки, розпливаються буряковими пасмугами, – весело сміється і бризкає Іванові прямо в лице…
…Отямився на ліжку, мамині шкарубкі пальці притискали до чола якусь шматинку, від неї тягло горілчаним духом.
– Іванку… – тільки й проказала мама.
– Мамо, хай той пан до нас більше не приходить.
– Не прийде, нє, він ніґди вже до нас не зайде. Не бійся…
…Крові не боявся. Дивився, як мама змивала великою мокрою шматкою зі стін, стільців, вікон, шкребла віником із долівки.
– Тато зарізали свиню? – заходив за мамою услід і зразу ж всідався за столик. То добре, що тато все щось ріже. Іванкові не подобалося одне: перед тим мама йшла з ним ночувати до тети Натальки, – там спали на землі, тягло зимним з-під дверей, він пробуджувався від холоду. Невиспана дитина, – казала мама, будила його вдосвіта й вела додому.
Плями крові темніли на білих краях тарелів. Мама підводила голову, заглядала на стіл і здебільшого відказувала:
– Когута тато зарубав.
– А крові – як з доброго підсвинка. – Іванко відкушував куски курятини і судив як великий:
– Довго, певно, тріпався, дивіться: аж на стелі…
Мама розчиняла вікна, Іванко виносив кістки сусідському Бровкові, весело дивився, як пес лакомиться. По полудні мама перемащувала стіни густим вапном, свіжий дух наповнював хату. Іванко засипав на своєму ліжку під теплою периною.
…Прокинувся від лоскоту під носом, жорсткі ворсинки вовни забились у ніздрі й ворушились за кожним подихом. Тато потім воркотав на маму: аби не твоя хустка, дитина спала б…
– Чи зле хотіла? Думала: тепло 'му буде…
Хустка справді була тепла, з грубих ниток. Мама сама напряла їх з вовни, – він перемотував на клубки, – для мене то робота, для тебе – забавка, – а на другу зиму виплела на довгих дротах велику хустку.
Тепер здогадався: тоді мама завинула хустку довкола його голови, аби не чув…
– Ти перестрашився?.. Не бійся, нас вони не зачеплять… Дивися, скільки шмаття нам лишили. – Мама одягла на нього новий светрик і підвела до дзеркала. – Зовсім кавалєр!..
Серед ночі, в стайні, мама тулила його голову міцно до грудей і шептала все те саме:
– Не бійся, тільки не бійся… Вони до нас нічого не мають. Нас не вчіплять.
– Хустка мене кусає, – мимрив перед себе, – мацнув за край над чолом, аби стягти, – мама притиснула долонями над вухами, – шарпнув головою убік, як крик, голосний притиснув його до мами: затрясся усім тілом, а мама однією рукою тулила голову до грудей, а другою затикала йому писок.
– Не бійся, не бійся… Нас не вчіплять. Вони до нас нічого не мають. – Мама повторювала те на всі лади, не розумів маминих слів, – цокотав зубами, аж поки страшне волання когось звідти, з хати, не заглушило й те цокотіння, й мамину мову:
– Пустіть мене!.. Не вбивайте!..
Корова переступала з ноги на ногу, голосно фукала перед себе. Мотнула рогами і схитнула сідалом, кури кудахкали й стріпували крилами.
Той хтось, – він був у хаті, – запищав тонко-тонко, – вже в зрілім віці Іван здогадався: той чоловік так плакав:
– У мене діти дрібнесенькі… Що з ними буде, як мене не стане… Паночку, помилуйте мене.
– Убєрі етово ублюдка, пусть не слюнявіт мнє сапоґі!
– Ви не партизани!.. – Кожен звук цвяхом застряг у пам'яті – Іван прослуховує їх чи не щоночі: той голос виводив плач, страшної сили розпука стрясала нічну тишу.
Мама затискала йому вуха. Шорстка хустка забилась у розтулений рот, вовна скоботала в горлі,
Мотав головою, вухо вивільнялось з-під маминої руки, тоді страшне ревіння розривало голову зсередини, він ще сильніше шарпався з маминих рук, аж поки мама не втискала його голови собі під груди. Враз мамині пальці відпустили Іванові вуха, поповзли йому на плечі, вивільнений, він затрясся, заколивався тілом між маминими руками і стіною, – тиша, ще страшніша, ніж крик, запала зненацька: чому він, той у хаті, замовк?
…Мама підштовхувала у плечі, – мушу щось робити, а не тебе бавити, – затулив долонями очі й навпомацки переступив поріг. Холодні бризки діткнули лице, він розтулив долоні: т о й зачерпнув із шаплика долонями води – червоні краплі стікали по руках – і ще раз бризнув на Іванка…
– Забудь то, Іванку, забудь. Якби не т о й, то… – Мама закрила очі, він торкнув губами її руку, теплу, – ще теплу, – і підвів голову. Під восковою шкірою жили розповзались багровими плямами.
Маму поклали на маєстат у тій самій кімнаті, де малим він смакував за столом м'ясом, а мама густим вапном замащувала стіни.
Після похорону хату продав якимсь зайшлим з інших сторін людям. Місце їм сподобалось, вигідне: при дорозі, до станції недалеко, куди хоч заїдеш.
Тоді, сорок сьомого, попри їхню хату йшли із львівського поїзда голодні міщухи, розходилися далі по різних селах: міняли які лахи на хліб. Отут їх перестрівали. О т о й… Ще з ним. Начебто партизани.
Тепер тато, коли б з могили встав, сказав би по-своєму: до якої-то високої школи твої діти добились! Та ти, Іванку, пан! Якби не т о й!