Про імперативний мандат

Останнім часом в українському громадському середовищі знову розгорнулася дискусія щодо імперативного мандату, тобто можливості дострокового припинення повноважень народних депутатів. При цьому противники даного інституту демократії в основному вказують на таке право з боку партій щодо так званих "списочників", тобто депутатів, які стали такими за списками політичних сил. Багато наголошується про те, що це політичне рабство і про шкоду залежності нардепів від політичних еліт.
Але варто при розгляді цього питання звернути увагу на дві речі. По-перше імперативний мандат стосується ще й "мажоритарників", тобто депутатів, обраних на округах. Чому громада, яка поставила депутата не має права його відкликати. Чи нардеп не слуга народу?
По-друге народні депутати підняли себе в окрему вищу касту обраних. Вони єдині працівники в країні, яким не загрожує звільнення з роботи за неякісне виконання своїх обов'язків. За що такі права? Чи до депутатів у наших виборців ніколи не було претензій? Чи можливо навпаки? Питання риторичні.
Коли ж депутатів обирають за партійним списком, то при нашій виборчій системі люди голосують не за них конкретно, а за програму даної партії, отже народні обранці у випадку, коли вони відмовляться виконувати цю програму повинні бути покарані. Це логічна організація ефективної роботи.
Варто пам'ятати, що так ганебне явище, як "тушки" виникло саме внаслідок відсутності даних механізмів контролю. Через що Микола Азаров зміг стати Прем'єр-міністром в березні 2010 року, а Янукович зміг здійснити конституційний переворот у вересні того ж року. То ж виходить, що Україна отримала режим Януковича саме через "демократизм" по відношенню до народних депутатів.
Сама провладна більшість після виборів 2012 року була сформована саме завдяки мажоритарникам, чимало яких порушили свої передвиборчі обіцянки та або вступили офіційно до ПР або просто синхронно з ними голосували.
Також у випадку можливості дострокового припинення повноважень нардепів за допомогою "ініціативи знизу" можна було б уникнути силового протистояння на Майдані, адже чи ризикнули б тоді парламентарі голосувати за "закони 16 січня"?
Тобто ми маємо численні негативні приклади відсутності імперативного мандату в Україні. Ніщо окрім сумнівних бурмотінь про недемократичність цієї норми не заважає її прийняти, ну хіба ще окрім боязні народних обранців бути справді підконтрольними своїм виборцям…