Дисидентський рух в УРСР

• Це ж треба мати сатанинський намір,
  чаїть в собі невиліковний сказ,
  щоб тяжко так знущатися над нами
  та ще й у всьому звинуватить нас!
  Ліна Костенко "Берестечко"
• Народна мудрість каже, що той, хто не пам'ятає свого минулого, не вартий майбутнього. Це є досить актуальним у сучасних реаліях, адже наразі українці доводять усьому світу, що ми - сильна нація, яка готова відстоювати свою незалежність і гідність, будувати міцну й успішну державу.
• • У часи бурхливої і суперечливої "хрущовської відлиги" почало формуватися нове покоління людей, які відкрито критикували політику уряду, ставлячи під сумнів офіційно декларовані партійні цінності. Їх почали називати дисидентами, від латинського слова dissident, себто незгідний.
    Дисидентство – рух інакомислячих. У різних масштабах вони протягом усієї історії УРСР виявляли протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Недоліки існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, нехтування правами людини, заборона свободи слова, віросповідання, друку, відсутність вільного розвитку української мови і культури, перекручування державної історії, "зросійщення" – реалії ХХ століття, що стали причинами виникнення руху дисидентів. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного, тоталітарного режиму.
    Існувало три основні напрями дисидентського руху:
    • Національно-визвольний – боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України
    • Правозахисний – вимоги дотримання в срср основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи
    • Релігійний рух – за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання
• Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950х-на початку 1960х рр. Це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владаю за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об'єднань, комітетів, що охоплювало різні соціальні верстви.
  Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. Це було покоління інтелігенції, що пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Вони, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами "соцреалізму". Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.
• 
• Найяскравішими представниками шістдесятників були Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба, Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
  Також, початок дисидентського руху пов'язують з утворенням у 1959р. Української робітничо-селянської спілки, під керівництвом юриста Левка Лук'яненка. Основною метою спілчан був вихід України з складу СРСР, її незалежність. Згодом, цю не чисельну організацію викрили, а її членів засудили до тривалого ув'язнення. Суд над членами УРСС назвали "справою юристів".
  Першими дисидентськими організаціями в Україні, також вважають:
  • Об'єднану партію визволення України
  • Український національний фронт
  • Український національний комітет
  Хоча радянське керівництво й заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів, судові процеси над представниками дисидентського руху набирали все більших обертів. Після зміщення Хрущова репресії лише посилились.
  Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"
  Численні арешти викликали протести, однак це не спинило маховика репресій: у 1966 році відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій, яка набирає особливої сили у 1972 р. , коли були заарештовані І.Світличний, В. Стус, І. Дзюба. Остаточно дисидентський рух на Україні було розгромлено на початку 80-х рр.
  Незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.
  Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення національно-демократичного руху,викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура,підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.

Отже, не забуваймо свого коріння, бережімо, плекаймо його. І намагаймося зробити кращою нашу державу. Адже ми - майбутнє України!