Декому краще вдаються приголосні, декому голосні (с)

Все, про що мені насправді йдеться, - це те, як вони вимовляють звуки, бо артикуляція загалом - це перше і найважливіше, на що я звертаю увагу при знайомстві, і те, що заставляє мене роками спілкуватися з занудами, вірити брехунам, пробачати безнадійним і любити нестерпних. Є в мене, наприклад, один знайомий, з яким я готова просиджувати вечори напроліт і слухати нісенітиниці або прокручувати записи його поганеньких віршів, аби тільки виловлювати з його мови різкі сонорні та "у" нескладове в кінці дієслів минулого часу. Є ще один, зовсім не поет, в якого "г", "к" і "х" такі лагідні і ніжні, що за ними я готова їхати 9 годин нічним потягом і стільки ж назад. Я вмію за м'якістю "ч" визначати рівень фальші в крові співрозмовника, а за твердістю "и" з'ясовувати, наскільки він злопам'ятний. Звуки дозволюять мені безпомилково відрізняти своїх від чужих, далеких від близький, ворогів від друзів, живих від мертвих. Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. (с) Декому взагалі нічого не вдається.

Як от мені. Я довго збиралася написати про прем'єру, що недавно відбулася у львівському театрі імені Леся Курбаса "..п'єса Шекспіра "12 ніч" зіграна акторами далекої від Англії країни що і не знали ніколи слів Шекспіра..", але марно бути об'єктивною і безпристрасною з тим, що вже давно стало тобою. Цього літа в Варні я вперше в житті побачила китайський балет. Китайський балет - це фантастичне видовище. Я заздрила їхнім балеринам, рухи яких настільки відточені і досконалі, що вони здаються заведеними пластмасками. Ця точність доводила мене до сказу, аж поки я не побачила французький балет. Французи танцювали не менш точно, але від їхніх фуете голова починала крутитися, як дзиґа, серце вистрибувало, а пальці закорочувало. Просто є люди, що вміють писати вірші, але яким ніколи не бути поетами; є люди, які добре перебирають струни і підбирають акорди, але ніколи не стануть музикантами. Є актори, які 5 років вчаться видобувати правильні звуки, грамотні ноти і переконливі сльози. Вони добре знають свої слова, але не розуміють, що мають ними сказати. І ти не віриш ні їхнім приголосним, ні голосним. Ні губним, ні зубним, ні шиплячим.

Тут якось все навпаки. Мені здається, що актори театру Курбаса не приходять до театру, а що вони там завжди є. І насправді це не вони перевтілюються в персонажів, а персонажі перевтілюються в них. Вони не величаються, не надимаються, не галасують, не шукають тільки свого. Прийнято вважати, що театр - це обман, але курбасівці нікого не обманюють. Вони не заграють і не блазнюють. У них вміщена мудрість світу і вселенська любов, і вони просто дозволяють почерпнути цієї мудрості і любові. Вони впускають тебе до свого дому, промовляють, як до старого друга, і кожен їхній звук такий справжній і щирий, що стає страшно, чи добре ти граєш роль глядача, чи можеш все це прийняти і оцінити. І вагаєшся, чи маєш право щось про це судити. І чи зумієш про це написати. І розумієш, що краще таки помовчати і просто ще раз прийти.