Життя під фільтром Instagram

Дві осені тому я мала нагоду долучитися до команди організаторів одного з найбільших літературних фестивалів Східної Європи, що, серед іншого, спонукало мене остаточно втратити віру в людство, а особливо - в богемну його частину. Після п'яти дуже насичених і смертельно втомливих вересневих днів хотілося запорпатися під землю, уявити себе буряком і ніколи більше не чути, хто з ким спить, що нюхає і куди видуває носа. Було нестерпно важко "наблюдать как твои кумиры превращаются в человеческую труху"(с), тому у перший же постсвятковий понеділок я постановила собі більше ніколи кумирів не створювати. "Так відступало твоє дитинство – ставився голос, губились друзі"(с). Весь наступний рік я оговтувалася від шоку, обливалася холодною водою, відстригала волосся, нічого не читала, нікого не слухала.

Пройшло чимало часу, перш ніж я остигла, а потім зробила несподіваний для себе висновок, що у людей, які не мають недоліків, переважно нема і достоїнств. Я зрозуміла, що насправді нема нічого хиткішого і оманливішого, ніж усі наші поняття про норму і відхилення від неї, про правила і заборони, про любов та її похідні. Ми дуже мало знаємо про себе і ще менше про інших, тому замість того, аби шукати дірки в чужому мості і ставити діагнози, краще сісти на балконі і пускати мильні бульбашки.

Останнім часом я зрозуміла, що немає нічого загрозливішого, ніж люди без недоліків, і особливо довіряюся у спілкуванні тим, хто має сумніви, докори сумління, страхи і комплекси, зморшки, лисини і зайві кілограми. Ми всі потрохи стали жертвами Instagram: перш ніж показати себе світові, пропускаємося через відповідні фільтри, щоби за будь-яку ціну приховати целюліт на стегнах, одяг із секонду і дитину-дауна. Дуже-дуже соромно не мати iPhone, писати з помилками, не дивитися "Битви престолів", не літати до Венеції, не займатися йогою, не зависати по п'ятницях. Соцмережі, куди ми всі переселилися останнім часом, створюють ілюзію, ніби всі персонажі з френд-стрічки - багаті, красиві і успішні, а ти один - невдаха і життя твоє - річ безнайдійно ганебна, тому не лишається нічого іншого, ніж ще глибше запорпатися у свої комплекси, ще щільніше накласти make-up, і з людини красивої своєю недосконалістю перетворитися в ще одного бездушного ванільного юзера.

У світі, який поділився на лузерів та self-made stars, дуже важливо вимагати кращого, досягати більшого, підкорювати вершини, долати океани і заряджати усе навколо драйвом. Колись я працювала з дівчинкою, яка кожного дня приносила в офіс квіти, докоряла нам браком позитиву, заставляла посміхатися і вірила, що своєю позитивною енергією рятує світ від загибелі. Кожного дня мені хотілося викинути її квіти і тріснути цією ж позитивною вазою по її позитивній голові. Я стримувала себе і намагалася пояснити їй, що люди, які не посміхаються нон-стоп не обов'язково нещасні, а нещасні люди теж мають право на життя. Бо, якщо ти береш до уваги лише позитивні емоції, то визнаєш себе лише наполовину. Невдовзі дівчинка звільнилася, нам всім стало трохи легше. Сподіваюся, у неї теж все добре.