Марія Турчин
Народилася на лівому березі Золотої Липи. Живу на правому, за сто метрів від течії. Підсумки життя - перейшла з одного берега на другий.
05.11.2014
953

Від монолітності до соборності. З бабусею у парчевій хустині

Останній коментар текучих подій: почув по телику, що схід і захід різні, і їм краще жити окремо. Добре, що буряти, чеченці й росіяни – єдиний народ.
Та це ж бабуся із нашого села! – Не дивно, що дочка так відізвалась про жіночку з милим обличчям, у барвистій, із парчевою ниткою хустині. Розглядає напис на грудях чоловіка, прив'язаного до "стовпа ганьби" у Зугресі на Донеччині. Фотосвідчення від сьомого жовтня.
А вони всі із нашого села – галичанки, поліщучки, слобожанки, степовички, подолянки – бабусі, яких тоталітарний колгопно-виробничий феодалізм уніфікував, взувши у "чуні", вдягши у коричневу "кофтинку", а для радості – хустинка з парчевою ниткою.
Наша Україна – наймонолітніша у світі, – відповідаю на всі слогани політтехнологів: Схід і Захід? Як їм бути? Вони різні?..
Та чим їм відрізнятись, коли ще недавно усі голови колгоспів, директори заводів виглядали на одну парсуну: від Луганська до Карпат один одному друг і брат, близнюк, без десяти відмінностей.
А може, чиновники відрізняються. Україномовні клерки, себто держслужбовці, мери, депутати запобігливо зіскакують зі стільців, лише їхній роботодавець, тобто простий громадянин, зайде до кабінету в якійсь справі: усі наввипередки розпитують, готові догодити. У нас, на Заході, так. А на Сході по-іншому? Ні, не інакше, тут вишитими рукавами порох зі стільця змітають, аби народу услужити, а там свій дрес-код.
А щось все-таки нас різнить?
Молоді українські воїни в Донбасі деякі сприймають з болем: ми так розказуємо, як любимо їх, ділимось сухим пайком, а вони – корегують вогонь на нас.
Справді, образно, але чи той видний штрих, відмінність, як здається бійцям, – питома риса лише східняків? А якби таріль мапи повернув другою стороною, і Захід опинився упритул до "російського брата"? Чи всі галичани відвернулись би до нього спиною? А чи засіли б вишивати рушники російськими орлами? Як сказати… Хтось же мусить зустріти хлібом-сіллю, нелюдяно ж не пустити "заблукалих", що збились з дороги, до хати? І покірне теля дві матки ссе…
Все було б так, як у Донбасі, – дякувати Богові, що ми у другому кінці живемо, – 65-67% за Україну, і решта – на догоду. Сильнішому. Не проти України, але покірне теля…
На Донбасі доносять не усі. Корегують вогонь також не всі. Навіть проросійські переконання не є синонімом зрадництва на побутовому рівні. Щоб донести, треба бути не сепаратистом (за переконаннями, такі теж є), а людиною без моралі. Інформатор – хобі, покликання, а вже в кінцевому випадку зацікавлення інформатора пересікаються із тими, хто має запит на цю інформацію, і тоді вона стає товаром. І отримує свою вартість. А інформатор – винагороду, плату, задоволення.
І поки не пропаде запит на інформацію – чи у варіанті, що сусід, колега думає, каже, чи у варіанті воєнної тактики, – доти інформатори існуватимуть. У будь якій області, на Заході чи Сході.
Той болісний і кривавий процес, який спостерігаємо, це лише рух від монолітності, у котру забетоновані були усі: бабусі у парчевих хустинках, інтелігенція у норкових шапках, хто у "Волгах", хто на мопедах, ми всі вийшли із неї – до соборності. Вона формується вочевидь, коли гідність реанімує індивідуальність, а особистості гуртуються у спільноту. І ця спільність людей готова прийняти, – а не відкинути! – навіть тих, хто зрадив, зраджує чи здатен зрадити. Спільноті, у котрої пріоритет гідності, такі слабини окремих людей не складають небезпеки.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"