"Праведная душе, прийми мою мову"

Тарасу Григоровичу Шевченко

Два століття промайнуло

з того дня і часу,

коли світ цей побачили

очі Тараса,

коли почало його серце

відгукуватись болем

на маленькі людські радощі

і нелюдське горе...

Двісті років пролетіли,

і геній людини

подолав земні простори,

і моря, і гори,

і в космос омріяний

розумом прорвався

до кратерів Місяця

і пустелі Марса...

Два століття прогриміли

в революціях, війнах,

коли поезія корчилась

у партійних гімнах,

коли за правду і волю

на каторгу гнали,

і великі поети

до віку вмирали.

Ой. Тарасе, Тарасе,

премудрий Кобзарю!

Наша совість-сумління

на всі покоління!

Як до батечка, до тебе

з мольбою звертаюсь,

бо у всьому світі

слово твоє знають –

у Європі і в Азії,

в Австралії і в Канаді

ім'я твоє шанують,

думам твоїм раді.

Подивись, пророче,

на мою Україну,

нагадай про минувшину,

засуди руїну.

Глянь, як стоїть на сторожі

Кобзареве слово?

Як сповідують Закон Божий,

Заповіт Христовий?

Нагадай, як жити

у сім'ї вольній, новій,

як сповнити серця людські

братньої любові?

Щоб любити Батьківщину,

нашу Україну,

як належить любити

свою матір сину?

Воскресни, дух Великого Тараса,

і мисль його, і мрія, і душа,

всієї нації і гордість, і окраса,

і бунт єретика, і Кобзаревий жаль.

На всі часи – твоє гаряче слово,

твоя потужна мисль, твоя палка любов.

До "Заповіту" твойого, до серця золотого

ми будемо вертатись знов і знов.