Ціна рукостискання

Події останніх днів до болю нагадують дні минулі. А саме – "касетний скандал" і звинувачення Кучми у вбивстві Гонгадзе. Схоже, що режисер той же… На цей раз жертвою обрали Порошенка. Особисто мене важко запідозрити у симпатії до нього. Хоча звинувачувати слід було б не його, а "пересічного українця" (досі не знаю, хто ж його пересік…).

Це ж треба – обрати президентом у часи війни підприємця! Це мала б бути "людина війни", сильна, рішуча, безкомпромісна - Тягнибок, Ярош, чи Гриценко, нарешті… Обрали – найгіршого з можливих. Так, звісно, набрехав він нам з три короба: і бізнес продасть, і війну за два тижні переможно завершить, і люстрацію проведе, і корупцію поборе… Але ж знали, що обираємо великого підприємця, та ще й з досвідом дипломатичної служби, тобто – професійного брехуна.

Тож і нарікати маємо скоріше на себе, а ті, хто за нього голосував – на власну дурість і довірливість. Навряд чи можна очікувати від нього більше, ніж він може зробити… Он зРаду розпустив, і спасибі йому. Щоправда, не наступного дня після інавгурації, як обіцяв, а через три місяці, але і на тому спасибі… Міг і цього не зробити. Що з нього, однотурового, взяти… Очевидно, що у справах військових він знається як баран в апельсинах, за характером – схильний до компромісу, а не до бою.

Але погляньте, в чому його зараз звинувачують: начебто "здав на м'ясо" кацапам добровольчі батальйони МВС. Лише через те, що сформовані вони Коломойським і можуть колись стати його "приватною армією". Чи не дурість? У час війни ніхто союзників не знищує, навіть з огляду на можливі повоєнні проблеми з ними. Хмельницький он союзників-татар терпів, хоча розоряли вони Україну не соромлячись. Що вдієш – краще поганий союзник ніж ніякого.

Стосунки з союзниками з`ясовують після перемоги на спільним ворогом. Завжди! Хто не вірить – приділіть годинку, прочитайте "Государь" Маккіавелі. Цікава книжка… Що може виграти Порошенко від такого вчинку? Ганьбу, падіння рейтингів перед виборами, зневіру народу у командуванні і Президентові особисто. Як би ми не переконували себе самих і один одного – це вже сталось. Адже більшість виборців, ніде правди діти, до логічного аналізу не схильні… Кому це вигідно? Відповідь очевидна – тільки Путлеру. Варіантів тут лише три:

  1. Справи Росії такі кепські, що доводиться задіювати всі можливості. Не виключено, що так і є. Адже про справжній стан російської армії ми знаємо небагато, та і то, передусім, з кацапських серіалів та брехливих казок, які вони видають за історію. Що знаємо напевно: Росія – це країна злодіїв і хабарників. Отже, скоріше всього, вся дорога зброя давно викрадена і вивезена на продаж за кордон. Дивлячись на російських генералів, (та і на наших також) важко уявити, що вони живуть на зарплату.

Дії росіян вражають: відправити великі підрозділи контрактників, тобто найкращих своїх військових, у повномасштабний наступ на українську армію без підтримки з повітря! Тобто – на знищення…

Чим це пояснити? Точно не страхом перед нашими "союзниками" чи бажанням "не світитись" у війні, продовжуючи видавати Вітчизняну війну за громадянську. Всі дії Путлера направлені на те, щоб показати "світовій бридоті" : чхати я на вас хотів! Що ж залишається? Або Путлеру плювати на втрати, чи ба, навіть більше – потрібні великі втрати для розпалювання ненависті до України, або – літаків просто немає. Тобто, немає тих, що здатні літати. Ну не те, щоб зовсім не було, просто їх кілька десятків проти кількох сотень наших.

Визнати це Путлер не може – інакше ризикує отримати український наступ на Москву. Без авіації зупинити його буде нічим. Втратити останні літаки у нашому небі – не можна з тих же причин.

Що ми знаємо про авіацію напевне? Що максимальна кількість бойових літаків, які може мати Україна – близько 550, Росія – близько 800. Це всього, якщо рахувати всі вироблені і не продані. Скільки з них придатні до бою – лише Бог знає.

Всі засоби "примусу України до дружби" провалилися: ні окупація Криму, ні економічні санкції, ні відключення газу, ні брехлива агітація дебільних "донбасят" за незалежність, ні допомога зброєю та власними дебілами – не дали результату. Вірніше – дали зворотній. Що залишається?

Повномасштабна війна. А якщо для неї немає достатніх сил і засобів? Тоді – лише підрив довіри до командування. За будь-яку ціну! Адже кожному зрозуміло: якщо добровольчі підрозділи без важкої зброї зіштовхнулись з кадровими підрозділами російської армії, три дні волали про допомогу, але не отримали жодної, попри обіцянки Генштабу і Президента, то їх загибель – наслідок зради на дуже високому рівні. А в армії відповідальність чітко розділена між посадовцями. Отож зрадників майже напевно виявлять. Ввести свого агента у ворожий генштаб – операція надскладна. Видавати такого агента без крайньої потреби ніхто не буде. Можливо – зараз та сама крайня потреба.

Але це лише один, найкращий для України варіант. Інші – куди гірші.

  1. Можливо – зрадників серед нашого генералітету повно, тому і не шкода Путлеру втратити кількох. Ті, що прийдуть на їх місце, скоріше за все теж будуть путлерівськими агентами. Це теж цілком можливо. Ми вже збагнули, що війна проти України готувалася багато років, армія та СБУ розвалювались саме під керівництвом путлерівських запроданців. Цілком логічно, що просували вони нагору виключно своїх – таких же запроданців. Але ж можливо, що Президент України призначить абсолютно нових людей, нехай і без належного досвіду роботи на посадах – адже теж вміє рахувати до трьох. Це Путлер теж має враховувати. Тому виникає третій варіант – найгірший для нас.
  2. Що дало Порошенку рукостискання з окупантом? Лише ганьбу. Причому, він не міг про це не знати: адже саме переговори з Януковичем обвалили рейтинги лідерів тодішньої опозиції: Яценюка, Тягнибока і Кличка. А вони перебували в ситуації куди більш виграшній: як не як, спілкувались із всенародно обраним президентом України, яким би дегенератом і покидьком він не був. Порошенко ж їхав спілкуватись з окупантом! Отож, мав на думці щось за це лапостискання отримати. І не вступ Росії у відкриту війну з Україною – щось зовсім інше.

Пояснення Клімкіна відкидаємо одразу, як жалюгідну брехню: не можна, бачите, окупанта публічно ображати, а то переговорів не буде. Окупант не поздоровив Порошенка з Днем Незалежності України. З політичної точки зору – це така ж сама образа. Отже, за цією логікою, Порошенко взагалі не мав їхати до Мінська.

Пояснення наших мудрунів, що Порошенко "забив клин" між Путлером та його союзниками – теж мусимо відкинути. Назарбаєв і Лукашенка звісно ж налякані Путлером. Однак у своїх діях не вільні. Якщо навіть Україна не повністю звільнилася з під впливу Росії, уявіть тільки: під яким "ковпаком" знаходяться ці маріонеткові "президенти"! Путлера взагалі не турбує їх думка з будь – якого приводу! Він їх і за президентів не вважає – це видно навіть з його поведінки.

Що ж робив Порошенко у Мінську?

Приїхав засвідчити єврокомісарам свою миролюбність? Але ж вже очевидно, що провідні європейські політики підкуплені Путлером. Інакше б він так нахабно не діяв. Отож – враження єврокомісарів можуть вплинути лише на глибину їх стурбованості і розмір занепокоєності. Заради цього репутацією не жертвують!

Приїхав обговорити долю сумнозвісної ліпецької кондитерської фабрики і зберегти її у своїй власності? Можливо. Однак не в обмін на Україну. Бо втративши Україну втратить все, а не одну фабрику. Таких угод вправні комерсанти не укладають! А Порошенко комерсант таки вправний!

Навіщо він поїхав до Мінська? Скоріше за все, правди ми ніколи не дізнаємося. А наслідки вже можемо оцінити: пряма військова агресія Росії в Донбасі. Що ж насправді засвідчило рукостискання нашого президента з агресором? Слабкість або дурість! Нічого іншого, що б там не патякали наші дипломати. Біда лише, що це не приватна слабкість або дурість окремої людини. Ця людина – Президент України. А отже йдеться про слабкість або дурість державного керівництва і держави в цілому…

Але слабкість України, якщо й існує, не є очевидною для ворога. А виказувати слабкість, у якій твій ворог не впевнений – це знову ж таки дурість! Може, саме це і побачив Путлер в очах Порошенка?

Тим більше, що його кадрові призначення підтверджують такий висновок. Чого вартий хоча б генерал-від-геніталій! А КлімЧугункін! Можливо, Путлер зробив найгірший для нас висновок: з цим …. (президентом) я справлюся за будь – яких обставин. І жодні радники тут не допоможуть недолугому: загальновідомо, що керівник обирає радників дурніших від себе. Згадайте хоча б оточення Януковича…

Принаймні вже побіжний аналіз українсько – російських стосунків за останні півроку підтверджує: кожна спроба переговорів суттєво погіршує наше становище. Чого вартувало хоча б недолуге одностороннє припинення вогню. Хіба це менша дурість, ніж те, що зроблено в Мінську?! Такий аналіз, причому ґрунтовний, а не побіжний – невід`ємний обов'язок фахівців вітчизняного МЗС.

Отож: або "фахівці" такі, або президент, або знову ж – зрада десь на самій горі в недолугому найближчому оточенні призначеному … президентом.

Вибір у Путлера зараз небагатий: або забиратися геть, в тому числі із Криму (тоді російські шовіністи спихнуть його з трону одразу ж), або почати повномасштабні бойові дії і програти війну, розваливши Росію негайно (і знову ж втратити все, рахуючи життя), або, за давньою ординською традицією – підкупити ворога. Як вчинив, наприклад, Петро Перший під Бандерами: потрапивши в оточення просто підкупив візиря, який командував турецькою армією, і благополучно втік. Султан наказав не змазувати салом кілок, на який посадили візиря,(щоб довше мучився) отож використати свої срібники зрадник не встиг. Але ж історія вчить нас лише тому, що нічому не вчить… Отож найкращий вихід для Путлера зараз – "мирний договір", причому не між Росією і Україною, а між Україною і путлерівськими терористами, визнання (повне або часткове) ДНР і ЛНР, особливий статус Донбасу (якщо не повна федералізація України). Саме цього добиватимуться зрадники, підкуплені Путлером. Найбільша небезпека такої зради полягає в ілюзії зрадника, що можна отримати гроші і зберегти Україну (принаймні – частково), а отже – встигнути витратити свої срібники. А Путлер отримав би важіль впливу на політику України, гарячу точку на її території і зберіг за собою вкрадене – Крим. З тим, щоб за першої – ліпшої нагоди продовжити агресію і віддхопити ще щось. Для Росії – варіант ідеальний. От тільки досягти його можна виключно шляхом зради вищого керівництва України. Адже Росія слабне. Всі події останніх днів – тому підтвердження. Наступ на Донбасі захлинувся, хоча Росія кинула туди кращі війська. На штурм з Криму та Придністровя після цього просто не наважились – адже в разі невдалого наступу кацапів українські військові увірвуться до Криму та Придністровя на їхніх плечах. Отже – повна втрата плацдармів і катастрофа. А військ, придатних до використання, катастрофічно не вистачає. Про це свідчить передислокація частини окупаційного угруповання з Криму до Ростовської області. Без крайньої необхідності окупаційні війська ніхто не послаблює – адже окупована територія з військового погляду є найбільш вразливим місцем. Все це робиться з однією метою – не перемогти (це вже неможливо) а завдати якнайбільше збитків Україні та вбити якомога більше українців (хоча б цивільних, якщо військові виявились не по зубах). Мета очевидна – щоб зрадники в нашому керівництві могли виправдати свою зраду турботою про захист життя українців та збереження їх майна і самі могли б звинуватити в зраді щирих патріотів, оголосивши їх маніяками і садистами, яким не шкода бідних українських діточок та їх домівок...

Що робити?

  1. Пересвідчитись шляхом логічного аналізу, що Порошенко не зрадник. Принаймні –поки що. Адже в його положенні зраджувати невигідно. А він не справляє враження людини, яка щось робитиме проти своєї вигоди. Принаймні, його успіхи в бізнесі це засвідчують.
  2. Переконати в цьому тих, хто нас оточує.
  3. Не приймати участь у путлерівському плані дискредитації Президента України, що б ми про нього не думали. На сьогодні це єдиний легітимно обраний орган влади в Україні. А чи відбудуться парламентські вибори і коли – велике питання…
  4. Зрозуміти, що нинішній Президент України – не Марк Аврелій і не Олександр Македонський. На жаль. Тому – не висувати до нього надмірних вимог. Адже іншого президента в нас немає і найближчим часом не буде.
  5. Не голосувати на виборах за його "паперову" партію на чолі з професійним говоруном Луценком. Інакше ризикуємо отримати парламент, схожий на президента.
  6. Спонукати його до конкретний дій і застерігати від інших дій (не менш конкретних) в межах його розумових і юридичних можливостей (надзвичайно скромних, на жаль). Тобто, звістка про його наступний "вояж з лапостисканням" повинна автоматично виводити нас на Майдан.
  7. Безкомпромісно вимагати негайної відставки кожного високопосадовця, який заговорить про необхідність переговорів з терористами і спеціального статусу для Донбасу – чим би вони не виправдовували такі вимоги. Адже це і є справжні зрадники.
  8. Необхідно також організувати майдан за введення військового стану, відновлення ядерного статусу та законодавче забезпечення цивільної зброї для населення.

Останнє – швидше вимога до майбутнього парламенту, на жаль. Ризикуємо не дочекатись – адже наслідки ще 2-3 лапостискань страшно навіть уявити. З давнини ж відомо: сотня баранів, очолюваних левом, сильніша, ніж сотня левів, очолюваних бараном….

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

12

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"