Морські походи запорожців

Морські походи запорозьких козаків, на відміну від їхніх бойових дій на суходолі, що мали як наступальний, так і оборонний характер, були яскравим прикладом наступальної стратегії, оскільки спрямовувалися на віддалені від запорозьких земель території. Для здійснення своїх морських рейдів козаки використовували добре пристосовані плавзасоби, що називалися чайками (від татарського слова "каїк" – "чаїк" – круглий човен). Попри відсутність у сучасних дослідників навіть окремих фрагментів суден цього класу, наявні у писемних джерелах тактико-технічні характеристики чайок дають змогу виявити конструктивні особливості та технологію виготовлення цих бойових одиниць козацького флоту. Конструктивно козацька чайка ввібрала в себе досвід суднобудування часів княжої Русі, набігів вікінгів та морські здобутки країн Середземномор'я. Одним із перших письмових свідчень є праця італійського військового спеціаліста Гваньїні "Хроніка Європейської Сарматії" (1578), у якій автор звертає увагу на морську силу українського козацтва та неможливість проникнення турків у Подніпров'я через Дніпровські пороги: "Водою завдати шкоди козакам неможливо, оскільки жодна морська галера чи бот не пройде через Дніпрові пороги. Козаки проходять через них на чайках, опускаючись і піднімаючись на мотузках. Раніше у такий спосіб долали пороги руські лодії під час походів на Константинополь. Отже, якби не пороги і козаки, то турки давно б заполонили Подніпров'я". Інший сучасник козацької доби д'Асколі у книзі "Опис Чорного моря" (1634), виправдовуючи морські походи запорожців, указує на використання ними "видовбаних човнів", що свідчить про виготовлення кільової частини чайки з суцільного стовбура ("труби"). Як і д'Асколі, посол імператора Священної Римської імперії Еріх Ласота у своїх спогадах про подорож на Січ козацькі судна називає не "чайками", а "суднами". Однак найдетальніший опис козацької чайки залишив французький військовий інженер Г. Боплан: "Коли козаки задумують свій морський похід, то не мають дозволу від короля, але дістають його від свого гетьмана і скликають військову раду. На ній обирають наказного отамана, який має очолити їхній похід… Далі вони рушають до військової скарбниці, яка є місцем їхнього збору. Там будують човни близько 60 стіп завдовжки, 10 чи 12 – завширшки 12 завглибшки. Ті човни не мають корми, зводяться із стовбура човнового дерева – верби або липи – завдовжки 45 стіп. Вони обрамовуються і доповнюються дошками 10–12 стіп завдовжки і на одну стопу завширшки. Вони скріплюють їх дерев'яними цвяхами, настелюючи один ряд на другий, так як це робиться у звичайних річкових човнах. Роблять це доти, доки човен не досягає висоти дванадцяти стіп і ширини шістдесят стіп, розширюючись і підвищуючись догори… Козаки будують човни так само, як наші теслі, з перегородками і лавками, а потім просмолюють. Ставлять два стерна – по одному з кожного кінця… Човни їх дуже довгі, і якби треба було швидко плисти назад, то човен мусив би витратити багато часу на розвертання. Звичайно, на їхньому човні є десять- п'ятнадцять пар весел з кожного боку, і пливуть ті човни швидше, ніж турецькі веслові галери. На човнах також ставлять щоглу, на яку напинають доволі незграбне вітрило, котре розпускають лише в гарну погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати. Човни їхні не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, в'язки очерету, почеплені по обидвох боках бортів, не дають човнові потонути". Зроблені автором розбіжності в розмірах: 60 стіп, 45стіп, 10–12 весел, спонукають до висновку про будівництво козаками двох типів чайок – завдовжки 60 і 45 стіп. Цінні відомості про козацьке суднобудування знаходимо й у віце-адмірала К. Крюйса: "Чайки запорожців нагадували неаполітанські фелюги, іспанські баркелонги, гострі і з носу, і з корми, без кіля й палуби, розміри їх були різними – від 50 до 70 футів завдовжки, шириною від 10 до 12 чи від 18 до 20 і заввишки до 12 футів. Основою такого судна була видовбана з вербового чи липового стовбура колода завдовжки до 12 й завширшки до 1 фута. По завершенні нашивки дощок човен осмолювався і встановлювалося два керма чи загрібних весла, одне на кормі, а друге на носі, що дозволяло міняти галс, стоячи майже на місці і досить швидко". Далі автор додає: "На початку свого історичного існування запорозькі козаки не возили з собою у морські походи осадних гармат і лише наприкінці ХVІІ ст. почали брати фальконети та й то невеликі, оскільки їхні малі судна не могли витримати ні важких гармат, ні палуби". Інформацію про технологію первинної обробки конструктивних деталей козацьких бойових суден наводить у своєму дослідженні "Російські водні шляхи та суднобудівельна справа дніпровської Росії" історик російського флоту М. Загоскін: "Липовому чи осокоровому стовбуру надавали необхідних форм обтесуванням, потім видовбували або обпалювали, надаючи їм човникоподібної форми, а потім замочували і ставили розпорки, щоб надати "трубі" необхідної форми. Ці операції тривали рік-два, після чого готовий кістяк днища, так званий "ботник", "липа" або "труба", надходив у продаж, переважно сплавлений на плотах, із лісистих приток Дніпра. Доставлені до Києва чи на Січ основи суден далі оброблялися на місці. Особливо ретельно будувалися судна, призначені для морських походів. Кінцевим етапом виготовлення суден було закріплення ялинових чи дубових упругів (шпангоутів) з нашиванням з обох боків дощок ("нашив") у кілька рядів". У конструкції козацьких чайок простежувався віковий досвід судноплавства на Дніпрі, що привів русичів до застосування суцільного кіля у вигляді видовбаного або випаленого стовбура для кільової частини суден та використання двох керм – на носі й на кормі човна. Такі конструктивні особливості чайки розвивалися за умов, що диктували потребу користуватися волоками та долати порожисті ріки. Тому запорозька чайка була міцним, маневровим, швидкохідним вітрильно-весловим судном класу "ріка-море", добре пристосованим для боротьби із сильним і гарно озброєним флотом Османської імперії як у прибережних водах, так і у відкритому морі. На будівництві кожної чайки працювало не менше 60 осіб протягом 15 днів. За кілька тижнів на Січі можна було виготовити від 30 до 100 таких човнів. У чайку поміщалося від 50 до 70 козаків із озброєнням та боєприпасами, включаючи артилерію. Сюди ж вантажили й продовольство: сухарі, копчене м'ясо, варене пшоно чи каша і ячмінне борошно та все інше, що могло знадобитися козакам під час походу. Служба на чайці, як свідчать очевидці, була вкрай важкою. Її екіпаж перебував під палючим сонцем, дощем, на вітрах і хвилях. Веслували переважно у три зміни, а складні обставини вимагали ввід екіпажу великого психічного та фізичного перевантаження. Для цього перед морськими походами козаки влаштовували суворий відбір, проводили випробування молодиків у плаванні Дніпром та подоланні порогів. Успішне виконання бойового завдання екіпажем і флотилією та перемоги козаків на морі ґрунтувалися на взаємозалежності та колективних зусиллях, що випливали із довіри, пошани, приязні, досвідченості та суворої дисципліни. Тому за кожен прояв неслухняності безумовно карали, а того, хто вживав алкоголь, просто викидали за борт, а з боягузами поводилися вкрай безпощадно. Морські походи запорожців переважно здійснювалися в осінню пору, в особливо хмарно дні й темні ночі, перед молодим місяцем. Це давало можливість приховати від неприятеля просування козацьких суден. Запорозькі чайки виходили просто з січової гавані й спускалися Дніпром. Флотилія чайок йшла так тісно, що веслярі ледве не зачіпали веслами весла сусідніх кораблів. Стрій флотилії очолювала чайка кошового отамана, на якій був піднятий отаманський стяг. Так козаки допливали до острова Тавані, навпроти якого на правому березі Дніпра стояло турецьке місто Кизикирмен. Турки й татари, коли довідувалися про рух запорожців, вживали проти них відповідних заходів. Зокрема, від Кизикирмена до Тавані вони протягували залізні ланцюги впоперек Дніпра, а від містечка Ослона до тієї ж Тавані в такий самий спосіб перегороджували річку Конку, яка в цьому місці з'єднувалася з Дніпром. Посередині річки влаштовувалися ворота, а на них наводилися фортечні гармати, що нібито унеможливлювало шанси козаків пройти далі. Насправді козаки добре навчилися оминати такі перепони. Користуючись темрявою ночі, вони звалювали в лісі декілька високих дерев, прикріплювали до них залізні ланцюги та сторчма пускали їх повз Тавань на ворота, що перепиняли прохід по Дніпру. Дерева билися об залізні ланцюги, закріплені турками, чим давали їм знати про козацьке просування. У турецькому стані оголошувалася тривога і починалася стрілянина з гармат, але не по чайках, а по деревах, які приймали за високі щогли. Запорожці тим часом, заховавшись у плавнях біля берега Дніпра вище ланцюгів, спокійно вичікували до тієї миті, коли в турків закінчаться боєприпаси. Щойно канонада припинялася, козаки кидалися на ланцюги, розривали їх сильним натиском, а потім, користуючись нічною темрявою, продовжували плисти далі. Так само, дочекавшись сприятливих для себе погодних умов, запорозькі козаки проходили повз Очаків та Кінбурн, що охоронялися турецькими гарнізонами. Зрештою, замість Дніпровського лиману козакам доводилося перетягати свої човни до відомого їм місця у Прогоної, звідки до моря вела протока. Цією протокою козаки виходили у відкрите море. Часто вони, щасливо проминувши всі турецькі форпости на Дніпрі, проходили і Дніпровський лиман, а звідти – в Чорне море. Тут вони діяли в усіх напрямах, досягаючи берегів Криму, а перетнувши Чорне море, – й Туреччини. Під удари запорожців потрапляли Кілія та Ізмаїл, Гезльов і Кафа, а також турецькі міста Стамбул і Синон, Трапезунда й Варна. Зухвалі дії козаків із обминанням турецьких і татарських сторожових постів та фортець частково пояснюються слабким станом цих укріплень та малою чисельністю їхніх залог. Так, найкращі з них, Очаків і Перекоп, які називали "очима Дніпра й Криму", через загальну відсталість турецького інженерного мистецтва абсолютно не виконували свого призначення. Їх рови постійно осипалися й тривалий час залишалися невідбудованими, бракувало артилерійського забезпечення, а гарнізони були нечисельні. Однак траплялося, що турки заздалегідь дізнавалися про похід запорозьких чайок Дніпром. Тоді по берегах розставлялися дозори, а в гирлі Дніпра чергували турецькі галери. Проте часто й такі заходи виявлялися марними. Нічна темрява та ширина Дніпровського лиману, що в деяких місцях досягає понад десяти кілометрів, надавали козакам можливість оминути турецьку варту. Тактика військових дій у ході морських операцій запорозьких козаків найкраще описана Д. Яворницьким у "Історії запорозьких козаків": "… вістки про козацький похід швидко поширювалися по всьому узбережжю і незабаром доходили й до самого Константинополя. Тоді з султанської столиці скакали гінці в усі приморські області – Анатолію, Болгарію, Румелію – і сповіщали мешканців про наближення страшного ворога. Запорожці й цим не переймалися: вони вибирали якесь безлюдне місце на березі моря, приставали туди всіма своїми човнами й залишали човни під охороною двох козаків та двох хлопчаків на кожному човні, а самі, озброївшись шаблями, пістолетами й рушницями, несподівано кидалися на найближче місто, палили будівлі, грабували майно, винищували жителів і потім, набравши різного добра, швидко поверталися до човнів, одночасно сідали в них і виходили в море…". Погулявши деякий час по морю, козаки знову раптово нападали на якесь місто, грабували його й поверталися до човнів. Так за короткий час, спустошивши величезні простори морського узбережжя, вони поверталися на Січ. Існували й інші прояви козацької тактики: "Вирушаючи в похід запорожці часом розділялися на два загони: один загін ішов суходолом, уздовж берега Дніпра, верхи на конях, другий водним і почали хапати й рубати їх, шляхом, дубами вниз за течією Дніпра. Пройшовши Кизикермен, Очаків і Кінбурн, вони з'єднувалися в одному місці і потім спільно здійснювали набіги на турецькі міста. Згодом, коли турки відкрили всі потаємні ходи козаків і почали хапати й рубати їх, запорожці вигадали інший спосіб обдурювати турків: вони виходили з Січі невеликими човнами і, дійшовши до Кизикермена, Очакова й Кінбурна, перетягували їх суходолом до того місця, де у них затоплювалися дуби, і звідси розпочинали свої спустошення берегів Чорного моря…". Завдяки невеликим розмірам своїх човнів, що виступали над морською поверхнею не більше 2,5 футів (приблизно 1 м), козаки переважно уникали відкритого бою з турецькими галерами. Якщо ж вони зважувалися напасти на неприятельський корабель, то робили це несподівано під покровом ночі. Адже, як констатує Д. Яворницький, серед білого дня у відкритому морі від турецьких гарматних пострілів човни козаків "розсипалися, як зграя шпаків", а самі вони шукали порятунку у поспішному відступі і втечі на материк. Натомість для турків особливо страшними ставали козаки біля морських берегів, оскільки захопити тут відважних воїнів було майже неможливо: вони майстерно плавали, вміло ховали здобич і дуже швидко затоплювали човни, щоб потім витягти їх із води і розгулювати по морю. У дослідженні сучасного історика Л. Косенка "Козаки: Лицарський орден України: Факти. Міфи. Коментарі" зроблено спробу порівняти морські походи запорожців із набігами їхніх сучасників – флібустьєрів Карибського моря. Проведені паралелі виглядають досить доречними: і перші, і другі довели до досконалості застосування малих безпалубних суден у бойових умовах. Навіть саме слово "флібустьєр" походить від англійського "fleaboat" або голландського "flibot", що означає "блошиний човен". Спільним фактом став і широкий суспільний резонанс, якого набули набіги козаків і піратів. Однак на відміну від козаків, які вдало використовували ефект несподіваності, карибським піратам доводилося йти напролом, беручи міста з моря, оскільки їхня берегова лінія була заселена щільніше. Тому головним напрямком розбійницької діяльності флібустьєрської вольниці було полювання за суднами, що везли скарби, оскільки тут можна було діяти меншими силами і зі стовідсотковими шансами на успіх. Тоді як об'єктом морського розбою запорожців ставало саме узбережжя. Отже, ефективність козацької морської тактики зумовлювалася не лише раптовістю нападів на ворогів, а й умінням степових лицарів використовувати собі на користь слабкі місця супротивника, перетворюючи власні недоліки в незаперечні переваги, а також вправністю запорожців у суднобудуванні, їх розвиненою спостережливістю, природною кмітливістю та нечуваною хоробрістю.

Козацький човен

Студентки 1 курсу РЗГ (2група)

Нефьодової Дар'ї