Порча
Іра його любила і не могла спати без нього. Він був великий, м'який і вухатий. Вона – студентка, він – рожевий іграшковий заєць. Хотілося, щоб той, із ким спиш, був чистеньким, тому якось зайця довелося випрати. А вже потім задумалась, як сушити. З іграшки ручаями текла вода, а в гуртожитській кімнаті – хоч і плохенький, та паркет. Залишати зайця у пральній кімнаті (там кахляна підлога), пішовши на весь день на пари, було ризиковано. Вона його, як уже сказано, любила, а з металевої сушки, на яку вивішували прання всі мешканці блоку, часом назавжди зникали джинси і навіть дівчачі трусики, не те що гарнючі рожеві зайці. Любов і бажання не втратити творять дива. "Хто троне мого зайця – наведу порчу" – таке оголошення написала Іра й поїхала в інститут. То дарма, що "навести порчу" українською буде "зурочити", але хто зна, чи зрозуміє переважно російськомовне і затуркане студентство слово "вроки". Коли справа стосується зайця, краще не ризикувати. Дарма, що врочити Іра не вміла, та коли справа стосується рожевого зайця, годяться будь-які методи.
Увечері першим ділом – у пральню. Є! Сусіди оцінили емоційний креатив, перейнялись серйозністю погрози й від гріха подалі навіть не посунули зайця в куток сушки. Вішали свою білизну обабіч майже жужмом, на відстані – щоб не торкатись. Бо ж хто їх зна, тих зайців...
Коли в нову квартиру переїхала я, всі свої вазони з кімнатними квітами мусила тимчасово поселити на великому загальному балконі, відділеному від квартир на поверсі ліфтами і трьома дверима. Квітам було добре – сонячний вересень, свіже повітря, простір. Оте "тимчасово" вихлюпнулось за межі місяця... І раз дивлюся – зник мій фікус. Здоровенна лапата монстера є, гостролиста пальма є, а миршавого фікуса нема. Не те щоб я жити без нього не могла. Не такий цінний був і горщик, хоч керамічний. Але мої руки мимоволі вперлись у боки: байдуже, у кого на якому боці тюбетейка. Фікус був мій! На ціннику так і писалось: фікус Наташа (точніше – фікус Бенджаміна).
Пишу оголошення, щось про совість і приватну власність. Не спрацювало. Тоді я згадала про рожевого зайця і написала інший месидж. Варіація на тему Іриної "порчі" звучала приблизно так: "Людино! (ну не писатиму ж "шановний/-на" – шановані люди чужого не беруть) Поверни мій фікус на 13-й поверх (яка краса жити на тринадцятому – он як звучить ця цифра в такому контексті!), бо біда тобі буде". Яка біда? А що, бути (чи стати) крадієм – то хіба щастя? Чистісінька біда, тож я висловилась хоч і погрозливо, проте коректно.
Отже, оголошень було два, а днів три. Увечері виходжу з ліфта – стоїть. Мій фікус у моєму вазоні на моєму тринадцятому поверсі. Цілісінький! Я його викупала, покропила свяченою водою і вивісила третє оголошення – індульгенцію: "Дякую за повернутий фікус. Міцного тобі здоров'я!" І навіть смайл додала.
