...села із дівчини - ніколи!
Чому ми усе життя боремось із своїми селянськими генами, а вони пруть із нас та випирають?
Боремось різними способами.
У юному віці формуємо свій образ (ще не імідж, а якесь все-таки бачення себе у міському середовищі) за зразком якщо не кінозірок, то хоч знайомих, котрі вже належать до того казкового світу, де щастя тече, як вода із курка (крана), тільки підставляй - хоч пригорщі, хоч відра, а хоч сам під нього ставай. Щастя в місті, його там багато. Не хочемо помічати, що наше бачення власного образу деколи суперечливе... Але це дрібниці у великій стратегії здобуття міського щастя.
Формуємо іншу мову. Для мене цей період відзначався пуританським очищенням від усього, що могло б нагадувати живе мовлення. Суворо розширений словник і мертвий стандартизований, майже соцреалізмолітературний синтаксис. Для власного опертя у незнайомому, чужому, агресивному для непрошених міському світі була мова, літературна, антиселянська.
Стерильність у всьому, аж поки не щасливий випадок, коли професор М. Т. Демський, батько Лесі і Орисі Демських, пояснив, що мова - це передусім діалекти, що живе народне мовлення творить мову і живить, наснажує її.
Для себе відкривала мову заново: усі слова, чуті в дитинстві, чи й ті, які намагалась у сприйнятті перекладати на мову літературну, за формулами набутого синтаксису, заживали новим життям.
Розумію тих, для кого такого опертя на світ слова не було, а місто наступала, тисло на селянську дитину, аж поки воно, те дитя, не віднаходило сховку у мові, яка вважалась міською і називалась російською. Кажу називалась, бо самі росіяни не завжди тішились і зараз не раді нашій мові в такому варіанті. Важко простолюдинам дається розуміння, що російська мова заслуговує такої ж поваги, як і англійська, що для опанування вимовою варто хоча слухати московське радіо й читати щось більше і складніше, ніж газету "Жизнь".
Але той суржик, - про спотворення мови більшість її носіїв не здогадується, - він був таким, яким його могло дати середовище, ця мова не просто рятувала від насмішок над селянськістю, від зневаги тими, які вже "шесть недель в городе", вона, ця мова давала право на міський життєвий простір.
У тоталітарній системі бездефіцитним був лише дефіцит, тому життєвий простір, - а його могло забезпечити лише місто, а не феодальне колгоспне господарство, - теж мав свої обмеження, вони називались лімітом. Лімітований простір для життя у біологічному значенні після сільських голодівок, простір для життя у людському вимірі з перспективою роботи, відповідної оплати, котрої в колгоспі з його трудоднями бути не могло, життєвий простір для реалізації особистісної, не кажучи вже творчої.
У тоталітарній системі дефіциту життєвого простору ( а село все ж демонструвало життєву потужність і здатність до впертої готовності боротись за цей простір під сонцем) всі, хто претендували на нього, ставали конкурентами, проти котрих будь-які технології були оправданими. Ці засоби працювали на приниження усього, що складало поняття селянського: мова, одяг, стиль поведінки, спілкування, улюблені заняття і т. д. і т. п.), на доказ неповноправності претензій на міський життєвий простір.
Міста на усіх не вистачало, тому, щоб доказати своє право на користування його благами, належалось здолати, збороти у собі все, що не-міське.
Місто не виявило здатності прийняти відкрито до себе селянську інакшість (та інакшість все-одно проникала в містянську свідомість, деколи навіть незалежно від волі тих, хто з нею змагався й виполював), тому виступило до селянського як явища в опозиції.
Від того й посттоталітарні комплекси: я селянин чи міщух?.. а чому не міщух, коли живу у місті?.. а чому те село в мені живе?
За свободи на повноту самоусвідомлення й гарантії прав для самореалізації таких думок не виникало б. Вільна людина тільки раділа би будь-якому вияву своєї неповторності й шукала би способів цю своєрідність втілити та вже як науковий чи мистецький товар вигідно продати.
А ми все виполюємо селянські гени, вириваємо із кров*ю (чи корінням), і не здогадуючись, що викидаємо не бур*ян, а пророслі зерна духовного квіту своєї неповторної, єдиної у світі індивідуальності.
