Із траси не повертаються

Кілька ночей сниться Оксана Макар. Нібито я беру в неї інтерв'ю по телефону. Мені треба, щоб вона сказала щось найголовніше, але зв'язок обривається.

Коли я працював редактором регіонального тижневика, в газеті щотижня друкували кримінальну хроніку, яку надавав відділок міліції. Ці матеріали були найчитабельнішими. Іноді в них з'являлися трагічні повідомлення про місцевих "плечових" - так називали повій, що працювали на трасі. Одна померла від передозування наркотиками, іншу знайшли мертвою в лісосмузі, третя зникла безвісти.

- Із траси не повертаються, - по-філософськи говорив знайомий опер Валера.

Доводилося і самому бачити їх. Друкарня знаходилася за містом і наш водій скеровував машину на окружну, аби не їхати по міських вулицях із світлофорами.

- Ота новенька, бо ще непідтоптана, - "просвіщав" він мене. - А оті двоє розмальовані, видно, не перший рік на аеродромі служать.

Якось я не повірив своїм очам: на узбіччі стояла моя колишня учениця Олена. У шостому класі вона мала пару "двійок" за чверть. Як класний керівник я мусив поговорити з її батьками. Вони були простими робітниками, жили у комуналці, мали ще немовля в колисці. Батько виявився нерідним. Відразу схопився за ремінь. Мати мусила боронити дочку:

- Та не бий хоч при людях.

Я зрозумів, що з батьків толку не буде. Після уроків залишав Олену в школі і підтягував з алгебри та хімії. Врешті до наступного класу вона перейшла. А я невдовзі звільнився зі шкоди і перейшов у журналістику.

І ось ми зустрілися років через 15. Я попросив водія зупинитися. Підійшов до Олени. Вона мене впізнала і відвернулася.

- Оленко, що ти тут робиш?

- А що мені робити, Олександре Петровичу? - заговорила вона швидко після паузи. - З чоловіком розійшлася, мою 4-річну доньку, роботи нема, живу у тій же комуналці, батьки виїхали на село, бо там легше прожити...

Десь через рік я прочитав про Олену в євангельській газеті. Вона перебувала у реабілітаційному центрі, організованому церквою християн-баптистів. Каялася у своїх гріхах і казала, що стала на істинний шлях.

Кілька років тому зустрів її знову у рідному місті. По вулиці йшла, не помічаючи нікого, стара, суха, виснажена наркотиками і проституцією жінка. Я зрозумів, що вона так і не змогла повернутися із траси.

- Я не знаю, для чого вижила, - говорила зґвалтована і понівечена Оксана Макар.

Та ми знаємо: для того, щоб звернути нашу увагу на найбільші виразки суспільства. Щоб своєю смертю рятувати тих, хто ще стоїть на трасі.