Феномен дисидентського руху

Феномен дисидентського руху

Василь ОВСІЄНКО: "Мужність полягає в тому, як людина здатна переступати свій страх".

В другій половині 50-65-их років в Україні зароджується дисидентський рух. Цей рух став суспільно важливою течією в розвитку нашої демократичної системи. Прагнення дисидентів згодом переросли у волю народу, стали силою нації, рушієм розвитку національної свідомості, чистим та непідкупним листом історії нашого народу, котрий на всіх етапах свого становлення боровся за волю та прагнув до незалежності.

Зусилля дисидентів та жертви, покладені на "вівтар" служінню України заради національної ідеї, не були даремними.  Історію України творили особистості, котрим не була байдужою доля нації, її майбутнє та процвітання, а тому дисиденти всіма способами намагалися покласти край політичному свавіллю та нестабільності в країні. Історично розрізняють декілька видів дисидентського руху, зокрема, правозахисний (Українська гельсінська група з прав людини, утворена 9 листопада 1976 року за керівництва філософа, письменника та громадського діяча Миколи Руденка), релігійний (1976 року створено Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР), інтегральних націоналістів (ідеологія ОУН, теорія Дмитра Донцова) та деякі інші види національного становлення дисидентського руху (що варіюються в залежності від різних наукових точок зору). Початок дисидентському рухові дали "шістдесятники" - покоління молодих та ініціативних творчих особистостей, котрим не байдужою була доля Вкраїни.  Саме з Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Юрія Шелеста, Миколи Вінграновського, Алли Горської, Івана Дзюби, Василя Стуса… розпочався тривалий процес повернення та відродження національної свідомості й духовної культури народу. В ті часи необхідною складовою для формування "народної" думки, поштовхом до волі висвободження від пут комуністичного режиму ставали слова та творчі ініціативи "шістдесятників" - патріотів України, борців за вічну й "непримиренну" справедливість. "… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм", - напише відомий громадський діяч, "шістдесятник" Євген Сверстюк у 1993 році. Саме той юний ідеалізм, навіть у деяких проявах максималізм, давав "крила" для творчих пошуків і свобод, одначе комуністичний режим всіляко сприяв тому, аби знищити будь-які прояви існування незалежної України, яка історично сприймалася як "додаток до великої і неподільної Росії".

У 1965 році за вільнодумство в УРСР було заарештовано двадцять культурних діячів того часу. Квіт нації нищили "ножами" суворого політичного режиму. В цікавій науковій праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби йдеться про причини розправ над інтелігенцією, пояснюється право свобідних людей на висловлення власної думки та всілякий захист своїх ідей, право на особистий погляд. Не брали сумніви в тому, що робота буде визнана політичним режимом антирадянською. Автора виключили із "заполітизованої" та "неорієнтованої на патріотичні мотиви" Спілки письменників, й Іван Дзюба, як багато інших видатних людей тієї доби, опинився за ґратами.

У період дисиденства в Україні починає активно розвиватися та пропагуватися "самвидав". Це видавані поза рамками політичної цензури газети, брошури, книги, що слугували одним з рухів Опору в 50-60-их роках. Такі самостійні та патріотичні праці з різноманітними національними ідеями й стратегіями зазнали чималої популярності. До прикладу, в 1970 році львівський журналіст, а згодом відомий політичний діяч, "шістдесятник" В'ячеслав Чорновіл розпочинає випуск популярного журналу "Український вісник". Видання було створено з метою повідомлення об'єктивних, "незаангажованих" новин про ситуацію в країні, інформації про порушення моральних прав та свобод українських громадян. В цьому журналі, як і в деяких інших тогочасних виданнях, можна було знайти прізвища відомих громадських діячів, що активно публікувалися на шпальтах ЗМІ та в альманах такого "закритого" і водночас націоналістичного типу. Такими були, зокрема, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Володимир Романюк, Ігор Калинець та багато інших цікавих та творчих особистостей.

" Той біль, якого ти наосліп завдаєш,

неначе бумеранг, вертається до тебе…"

Ці слова відомого поета Леоніда Первомайського згадує в своїй публіцистичній праці "Як розпинали Івана Дзюбу" Леонід Бойко. Вони символізують складну життєву істину, котру не просто знайти в житті, але так легко згубити.

Якщо говорити про Українську гельсінську спілку, то її утворення, безперечно, сприяло подальшому розвитку української державності. Спершу спілка нараховувала 37 членів – культурних, громадських діячів та письменників, яким було не байдужим безправ'я, котре поширювалося, наче "вірус". Багатьох членів спілки було заарештовано, проте, не зважаючи на ці події, склад УГС постійно поповнювався новими й молодими іменами.  Згадаймо акцію протесту в 1965 році, коли під час презентації українського фільму "Тіні забутих предків" надзвичайно талановитого та багатогранного Сергія Параджанова з критичними міркуваннями щодо репресій проти тогочасної інтелігенції виступили натхненники українського дисиденства Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба. Більша частина залу встала на знак незгоди та непокори. 140 підписів було зафіксовано під протестним листом.  Реакція влади, звісно, не змусила чекати на себе. Арешти, звільнення з роботи, поштовх у прірву забуття. У 1967 році КГБ за наказом "вишестоящего правительства"  створило секретний "п'ятий відділ" , котрий повинен був боротися з "ідеологічними диверсіями" та нищити фізично й морально націоналістичних "перевертнів", що прагнули до свободи й боролися за власні права. Але не так легко було зламати дух українських патріотів, він був сильнішим за "сталеву руку" політичного режиму 60-их, тому залишився жити в спраглих до змін особистостях, котрі творили історичне майбутнє країни.

"Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай",-

вірш незабутнього Василя Стуса, присвячений пам'яті Алли Горської та вперше озвучений на її похоронах після трагічної загибелі у 1970 році від рук вбивці, символізує незнищенність квіту української інтелігенції, невмирущість синів і доньок народу, які поклали життя на вівтар служіння Батьківщині, адже пам'ять про них воскресатиме в наших душах щоразу при згадці тих моторошних і водночас славетних подій.   „Стояти на Майдані" – це не подвижництво і не героїзм. Це нормальна поведінка нормального громадянина. Навіть „стояти на барикадах" – теж нормальна поведінка нормального громадянина. За козацьких часів нормальною поведінкою юнака було йти на Січ, щоб захищати свою родину і свій край від напасників. У 40-х роках ХХ ст. нормальним вчинком юнака було йти в УПА, де, як підрахував Анатолій Русначенко, тривалість життя становила в середньому один-півтора року. У мій час „на  Січ" (у концтабори) йшов один з мільйона (ну, нехай зі ста тисяч). Це здається героїзмом тільки тому, що величезні маси населення забули, що таке нормальна громадянська поведінка. А це: бачиш несправедливість – поборюй її... Бояться всі, а хто не боїться – нехай не бреше. Страх – природна реакція на небезпеку. Мужність полягає в тому, як людина здатна переступати свій страх. Я хотів би, щоб молоді люди прочитали мої нариси про Олексу Тихого, Василя Стуса, Оксану Мешко. Я вважаю себе свідком духовних подвигів найкращих людей свого часу.", - пише в бліц-інтерв'ю  колишній політв'язень, член УГС, історик доби дисидентського періоду Василь Овсієнко. А чи не правда це? Хіба кожен свідомий патріот не повинен відстоювати свої права та інтереси, хіба ми не повинні прагнути кращого майбутнього для своїх дітей? Кожен тут вирішує для себе. Але треба одвічно пам'ятати про подвиги наших попередників, котрі не боялися віддати життя заради країни, впевнено й мужньо, не зважаючи на біль та рани, завдані зі спини, продовжували боротьбу. А чи здатні на таке ми, діти сучасної України, діти нового покоління?

На початку 1980-их років український дисидентський рух було практично знищено. Вища партійна влада не могла змиритися з будь-якими проявами українського національного руху. Звісно, не довго залишилося до незалежності, котра принесе омріяну волю та відокремленість, за котру боролися століттями, проливаючи свою кров, сини й доньки українського народу. Багато хто з дисидентів був вбитим, багато кого засудили чи заслали, одначе всі вони пронесли в серці крізь життя одвічну істину – "і дим Батьківщини солодкий…" Вони боролися за рідну Україну, боролися до скону. Саме завдяки цим мужнім та наполегливим, безстрашним особистостям ми нині живемо в УКРАЇНІ… І щоб не діялося за вікном, як би не змінювалися вітри часу, наша країна завжди буде в наших душах, буде світлою, квітучою та незалежною.

Підготував Петро КАТЕРИНИЧ, студент Інституту журналістики.

Список використаної літератури:

1. 1. Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? - К. : Видавничий дім "KM Academia", 1998, - З відстані чвертьстоліття. Післяслово.
2. Матеріали сайту "Музей дисидентського руху".
3. 3. Дисиденти. Серії 1-7. Телеканал / кіностудія: Канал „1+1"
   Режисер: Олександр Фролов, Віктор Шкурін
4. 4. "Новий довідник. Історія України",- ВД "Казка", Київ,2008., - упорядники: С.Крупчан, Т.Крупчан, О.Сконенко, О. Іванюк, Ф.Левітас, М.Параненко. Бортьба укр.дисиденства проти панівного режиму, - стор.670-674.
5. 5. "Історія України", Львів: "Світ", 1998 р., - стор.478-486.