Бог категорично не дав мені здатності до чужих мов, зате нагородив чудесним, наївним і оманливим бажанням їх знати. Не відаю, що воно означає й нащо мені дано, одначе, це бажання часом стає дуже гострим, спокусливим і в котрий раз остаточним. І я забуваю про всі попередні невдачі й знов беруся до діла.
Спочатку воно наче й нічого собі йде. А потім, рано чи пізно, добираєшся до такого місця, де робиться незатишно й хочеться назад, додому. Бо тут треба освоювати синтаксис і морфологію, відмінювання дієслів і утворення складних числівників, тобто, все те, без чого ти обходишся, коли засвоюєш мову своїх предків, а вони ще молоді, а ти ще малий, і за кожним словом відкривається живий світ, без пізніших подвійних смислів. Коли, наприклад, словосполучення "замочити квасолю" означає, що звечора буде налито води в глибоку миску з синьою каймою і насипано туди пригорщу рябеньких квасолин для завтрашнього борщу, і квасоля за ніч вип'є воду й од того потовщає. А ти тут поруч спиш, доки вона це робить, а вранці прокидаєшся й бачиш, що це вже сталося, й воно навіки зостається тобі. Звісно, якусь мову й без цього можна вивчити — тільки чи буде твоє знання тим, чого ти насправді хотів?
Це як з історією — її якось трохи непристойно "знати", оскільки вона відбулася не з тобою. Але інколи тобі даються щасливі зближення. Скажімо, колись давно в нас була корова, яку звали Малка. Тобто, так само, як наложницю князя Святослава й матір Володимира Великого. Після того дівчат уже не називали тим язичницьким іменем цілу тисячу літ — а от корова це ім'я зберегла. Я знав це про неї, а вона знала мене, бо водив її пасти й обнімав за шию.
2 
1
Коментарі
2