Четвер, 22 травня 2008 18:24
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Увертюра

 

Боже мій, виявляється, на світі ще існує художня самодіяльність.

Озвалася до мене телефоном добра знайома з віддаленого від столиці краю, де багато грибів. У неї там робота, щось серйозне, пов"язане з енергоносіями, а не з мистецтвом, але є художня самодіяльність. Скоро великий концерт, і моя знайома написала для нього увертюру. А увертюра не влазить у програму, бо тісно, всі хочуть себе показати. І знайома питала, що їй робити — поступатися чи ні.

Я вважав: поступитися. То була приємна розмова, я люблю слухати мою знайому в телефоні — це ніби тамтешні гриби, боровики-лисички, подають голос із трави. Та було в тій бесіді ще дещо, не одразу мені самому ясне. Чому я переконував її поступитися увертюрою? Може, ось чому.

Їй принесла свою блузку сестра

Колись, як на світі ще було багато художньої самодіяльності, ми в школі давали концерт цілим класом. Тоді були модні білі нейлонові блузки. А з нами вчилася дівчина, звали її, припустімо, Шурка. Пишна, як ікона, але з простих. Мабуть, соромилася цього й сиділа на задній парті. Але співати в тому концерті хотіла. А без блузки як, коли в усіх є? Їй принесла свою блузку сестра, прямо на концерт. За кулісами, перед виходом на сцену, Шурка взялася одягати, а блузка не налазить, бо в Шурки найдоросліший бюст у нашому класі. І от не застібається воно спереду. Я ніколи, ні до, ні після, не бачив, щоб хтось так гірко плакав. Вона не закривала лице долонями і плач так спотворив її, що ми всі дивилися навіть не на бюст незастебнутий, а на її страшне від сліз обличчя. І тоді сестра надірвала там щось іззаду, й воно застебнулося спереду. Співати ж треба до людей передом, а що там ззаду — то вже таке.

У неї потім життя не склалося. І я часом думаю про це, коли чую про художню самодіяльність.

Зараз ви читаєте новину «Увертюра». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода