Є хлопець, чию увагу до мене я ціную, хоч він із іншого покоління, що рано навчилося бути вільним і самостійним. От він, приміром, досяг багато до своїх сорока літ, а я в такому віці тільки починав кимось бути. Це те, чого я вже не зумію наздогнати.
Зате якраз оця різниця в роках і досвіді робила нас одне одному цікавими. Хоч тут таки ховаються й рифи. Скажімо, я знав, що він не любить Остапа Вишню, а я люблю, не так, може, за літературу, як за біографію, бо те печальне покоління я ще застав живим і знав майже впритул, а мій приятель — ні, й ми оминали цю тему, щоб не порушувати рівновагу взаємин. Ми ж не були тим, що називається друзями, а просто відчували гарну взаємну зближеність — на відстані. Це як хмарна ніч, коли ти не бачиш якусь зірку, однак, точно знаєш, що вона є в такій-то ділянці неба. І ось, кілька місяців тому, сталося щось таке, що я відчув наче якусь порожнечу в тому напрямку, отак, немов відсутність сигналу звідти.
Може, я це придумав собі? Ні, воно підтвердилося при зустрічі в одному людному місці, де ми неждано зіткнулися і дуже швидко обнялися, бо обійми дозволяють нічого не говорити й не дивитися одне одному в очі. Потім розімкнули обійми, а оскільки там, як на дискотеці, було дуже тісно від знайомих людей, кожному з нас легко було переключитися на когось іншого й розійтися.
Отже, справді щось сталося. Може, він дізнався про мене щось таке, чого не ждав. Наприклад, що я люблю Панаса Мирного, якого зараз ніхто не любить, і мені його за те жаль, і в цьому є естетична малодушність, з погляду того хлопця. Мабуть, йому не треба було цього знати. Як ото колись писали на задніх бортах машин: "Нє увєрєн — нє обгоняй!", і в тому вчувалася явна погроза, наче при обгоні ти озирнешся й побачиш щось, про що потім жалкуватимеш.
2 
1
Коментарі