Є в мене один спогад, така собі картинка, і я довгі роки не знав, що з ним робити, як його зрушити з місця. Він — про весну і повінь, але згадується коли завгодно.

А спогад такий. Ми сидимо в човні, вода — на рівні борту, бо нас напаковано як горобців, хлопців троє й дівчат четверо. Я всіх пам"ятаю, хто там був, я б і тепер знайшов те місце посеред річки. Вода прозоро-зелена од затопленого верболозу, і ось ми зараз попливемо. Ніхто не дихає, бо перевернемося. Саме цей момент і згадується. Можу якийсь час спокійно розглядати цю картинку, і знаю, що ми так і не рушимо з місця. Тобто, ми просто не дихаємо, і нічого не відбувається більше в ту мить. Я добре знаю, що було далі з усіма нами. Приміром, той хлопець, що взявся за весло, щоб відштовхнутися від дна — він потім загинув од горілки. І про всіх інших знаю. А от не знаю, як човен рушив із місця. У картинці він ще тільки збирається рушити або потонути.

У цьому стільки свободи, небезпеки й щастя, аж хочеться, щоб усе воно тривало довше. Я завжди підозрював, що там є ще щось, за що можна зачепитись і трохи продовжити той спогад. Але не знав, що це таке.

Той хлопець потім загинув од горілки

І от аж тепер, років через 40, мені вдалося утримати картинку довше. Усе вийшло просто. Я раптом подумав: а що тоді робили наші батьки? Що вони робили саме в ту щасливу мить, коли ми почувалися вільними від них? Звісно, тепер уже ніяк не взнаєш про це. Але вони були десь близько, бо всі наші сади-городи сходилися до тієї річки. Отже, про батьків згадувалося, не виходячи за рамки картини. Саме це й важливо. Оскільки нас у човні було семеро, то їх — принаймні вдвічі більше. І, поки вони згадувалися, картинка тривала — цього разу довше, ніж завжди.

×