Метеорит

 

За всю війну, як тут ще стояли німці, в нашому селі горіла тільки одна хата. Горіла не від війни, а від метеорита. Він летів серед білого дня кудись на північний схід. Летів низько й повільно — так, як повільно про нього потім розказували.

Отож, він уже майже перелетів село, а та хата була, як і тепер, крайня. Він прошив солом"яну стріху й, кажуть, нібито полетів далі. А хата загорілася.

Люди відразу збіглися гасити, через те хата згоріла не до кінця. Вона простояла ще довго, аж доки на її місці не поставили нову. Це зробили хлопці, які тут потім виросли. Один із них — мій ровесник. Ми народилися літ через десять після того, як прилітав метеорит.

Метрів за сто від тої хати, в полі, є видолинок, де з осені завжди стояла вода. Коли вона замерзала, ми з хлопцями ганяли там шайбу. Лід, доки молодий, гнеться й тьохкає, як соловей. А там чогось швидко вечоріє, й оте тьохкання в сутінках — страшнувате. Але саме тоді в хаті засвічувалися вікна. І вже було не так страшно. Бо в той час ще практикували гасові лампи, а світло від них затишніше, ніж електричне.

Хата згоріла не до кінця

Коли наставав час іти до хати — ми летіли, мов гуси. Не просто бігли, а тікали, як можна тікати лише додому — від темряви, від страху чи від смерті.

Ніколи, навіть з армії, мені не було таким солодким повернення додому, як тоді.

Я тепер думаю: можливо, річ у тім, що наш шлях, оця стометрівка, лежала якраз у тому самому напрямку, в якому летів колись метеорит — на північний схід.

Молодший із тих хлопців і досі живе там. Я, зрідка буваючи в тих краях, завжди до нього заходжу — щоб просто посидіти в тій хаті, яка й досі здається мені найзатишнішою у світі.

×