Коли здається, що ти вже остаточно порозумнішав і живеш так, як треба — усе це насправді може означати щось зовсім інше, ніж ти собі думаєш.
Кінець нинішнього літа й початок осені був у мене якраз отаким — сповненим добрих знаків, що я їх, як скоро з"ясувалося, неправильно розшифрував. Ну, от, бувало, повісиш сорочку десь на гілці, потім знов одягнеш — а там уже хтось живе й кусається або тріпоче крильцями в тебе поміж лопаток. І ти знов скидаєш сорочку, і всю цю братію обережно випускаєш на волю. І — гордий, бо добрий і сильний.
Або ще — цього літа я почав давати здачі нашому мордатому котові, який іноді цапався лапою. Бо я зрозумів, що в нього було трудне дитинство, а суворе життя не сприяло добрим намірам.
Я туманно підозрював, що тут щось не так
Я гордився цією своєю проникливістю. Хоча туманно підозрював, що тут щось не так. І моє шляхетне співчуття до малих беззахисних істот має не так моральну, як тілесну природу. Ось як я почав про це підозрювати.
Якось у темряві ледве був не наступив на котове пузо. Бо він звично валявся посеред стежки. Я вже торкнувся босою ногою котового пуза — і стримав рух, зупинився на одній нозі, кіт навіть не встиг образитися. В ту мить, коли я стримав рух, щось легко кольнуло десь усередині мене — так, ніби біль, якого я міг завдати котові, залишився в мені. Це було щось нове, і подумалось, що саме таким має бути біль співчуття у сильних — до слабких.
Хоч насправді, може, це був момент мого переходу в розряд тих самих істот, на яких будь-коли може хтось наступити.
Невдовзі після того я опинився з інфарктом у лікарні й мав досить часу подумати про те, що мені означало котове пузо.
5 
1
Коментарі
16