Хотів написати, а вона довго не давалася, одна історія. Та й не історія, а так: зайшов недавно ввечері купити яблук у гастрономі, а там, на прилавку, лежить мокра рукавичка. Маленька, мабуть, перша рукавичка в житті того, хто її загубив. От хтось знайшов, поклав тут — як шукатимуть, одразу побачать.
І не хочеться вигадувати, що там було далі. Хоч, можливо, саме цього вечора отой малий забудько вперше в житті почув казку про рукавичку — мою улюблену казку.
Цю історію про загублену рукавичку продовжувати нема сенсу, бо вона вся — непридумана й нерукотворна. Якщо вона й продовжиться, то не мною — а просто явиться мені сама у якомусь вигляді. Й треба буде ще вгадати — це вона чи ні.
Моя жінка купила на базарі тигреня
Невдовзі після того був сон — може, якраз то вона й була. Ніби моя жінка купила на базарі тигреня й принесла додому. Я поклав його собі на ліве плече, тигреня заснуло, і я вже не міг його бачити, тільки відчував, що воно там є. Отакий сон — про затишок, який хочеться не лише відчувати, а й бачити. Але тигреня спало так, що не давало себе бачити, і я у своєму сні заплакав, і шерсть тигреняти стала від того вологою.
А після того сну почало мені часто згадуватися, як я востаннє ковзався на льоду. Це було на першому курсі, перед Новим роком. Я приїхав з Києва додому на перші студентські канікули. Дехто з моїх дівчат і хлопців ще тоді ходили до школи, й нам було легко й просто всім разом піти ввечері до річки й обнявшись, кататися в темряві по темному льоду.
Потім ми вже так ніколи не каталися.
І я чогось досі почуваюся в тому дуже винним. Так, наче все залежало від мене. І вже нічого не зробиш — як у тій казці про рукавичку, де кінець завжди незатишний, скільки не повторюй казку з початку.
5 
1
Коментарі
8