Останні два тижні я провів в одній казенній установі. І пережив пригоду, що її досі приємно згадувати, хоч і не так-то просто вхопити тоненьку ниточку, на якій та історія тримається. Річ у тім, що в згаданій установі була непогана стара бібліотека. Тим і хороша, що складена безсистемно й випадково. Деякі книжки мали на собі по кілька штампів попередніх власників. Траплялися й раритети, скажімо, ленінградські видання "Academia" 1930-х. Ну, як ото крамниця букініста, де натрапиш на все що завгодно. Я, користуючись вимушеною свободою, читав багато й усього потроху, бо знав: коли вийду звідси, обсядуть інші клопоти і вже не зможу читати отак марнотратно, як, мабуть, і найправильніше робити, а нема коли. Отже, змішав собі коктейль: Гофман, Піранделло, Мюссе й Генріх Манн. Це було як гарна мандрівка за кордон, коли ніби й знаєш, куди їдеш і що побачиш, але тільки опинившись там, сповна відчуєш, як воно гарно й розумно зроблено.
Якось увечері, переповнений тими враженнями, я вийшов надвір. Стояла відлига, недалеко гуділа Обухівська траса, поміж старих дерев у світлі ліхтарів падав густий лапатий сніг. І тут звідкілясь узялось немовби зовсім стороннє, але дуже гостре відчуття провини — так, ніби я про когось забув, зачарований мандрівкою читання. А в наступну секунду в мені прозвучало — само собою, без жодних моїх зусиль, ім'я Івана Семеновича Нечуя-Левицького, якось так, ніби це одночасно й ім'я, і пейзаж, солом'яно-вербовий. Це була щаслива мить, немов в оцьому снігопаді старий Нечуй приєднався до компанії описаних вище панів-літераторів і їм стало добре разом, і мені з ними.
Такі ефемерні речі, мабуть, не варто описувати, але й забути не хочеться. Бо це схоже на несподіване повернення додому — саме тоді, коли домівка здається далекою й невидимою.
5 
1
Коментарі