17 квітня у своєму будинку в Мехіко помер колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Ґабріель Ґарсіа Маркес. Йому було 87 років.
— Останні 20 років батько хворів, — розповідає син письменника 51-річний Ґонзало Ґарсіа. — Батько постійно курив за роботою. Через це 1989-го в нього в легенях виявили пухлину. Її видалили, а через 10 років лікарі діагностували рак крові. Батька двічі оперували. Після того якийсь час на здоров'я не скаржився. На своє 87-річчя прийшов у піджаку з жовтою трояндою в петлиці. Навіть підтанцьовував, коли його друзі-музиканти грали серенади. Та вже на початку квітня стан батька погіршився, почалася пневмонія. До останньої секунди я разом із братом і мамою були біля нього.
Ґарбіель Ґарсіа Маркес народився в колумбійському місті Аракатака. Коли йому виповнився рік, батьки переїхали до міста Сукре. Сина залишили на бабу й діда по материній лінії.
— Мене виховував дід — полковник Ніколас, — розповідав письменник в одному з останніх інтерв'ю. — Він був прекрасним ювеліром, робив із золота чудові рибки, персні та браслети.
У дитинстві та юності я багато фантазував, вигадував собі друзів, казав, що хворий, хоч насправді був здоровий. Мені хотілося зробити життя яскравішим, розфарбувати його барвами. За це мене сварили й називали брехуном. Лише дідусь розумів ці фантазії. Думаю, вже тоді він розгледів у мені майбутнього письменника.
У 12 років отримав стипендію і почав навчання у Єзуїтському коледжі містечка Сіпакіра. На вимогу батьків став студентом юридичного факультету Національного університету Боготи. Диплома так і не отримав, бо за чотири роки покинув навчання і почав працювати кореспондентом місцевої газети.
— Ми страшенно посварилися з батьком. Коли він дізнався про моє нове заняття, сказав: от і харчуйся своїм папером. Помирилися за кілька днів до смерті батька.
Ґарсіа Маркес був одружений із донькою аптекаря Мерседес Барча Пардо. Разом виховали двох синів: 54-річний Родріґо — кінорежисер, на три роки молодший Ґонзало — графічний дизайнер.
— Із Ґарсіа ми познайомилися 1946 року на танцях, — згадує Мерседес. — Мені тоді було 13, а йому 18. Він весь вечір зі мною танцював, а потім провів додому. Біля будинку обійняв, поцілував і почав лізти під спідницю. Я дала йому ляпаса, а він запропонував одружитися. Сказав, що все життя кохатиме лише мене. На прощання додав: "Завтра маю їхати. Дочекайся мене, я зроблю тебе щасливою".
Я чекала його 13 років. Пізніше від його друзів дізналася, що усі ці роки заводив коханок і був частим гостем у будинках розпусти. Але я все йому простила.
Маркес написав сім романів, 47 повістей, 10 кіносценаріїв. Світову славу йому приніс роман "Сто років самотності". Твір переклали 35 мовами і продали понад 30 млн екземплярів.
— Я довго писав повісті й кіносценарії. В один момент відчув — маю написати щось велике і значне. У моїй голові вже був текст, — казав Маркес. — Тоді вже мав дружину і двох маленьких синів. Я працював піар-менеджером і редагував кіносценарії. Щоб написати книжку, треба було відмовитися від роботи. Я заклав машину і всі гроші віддав Мерседес. Щодня вона купували мені папір, цигарки і все, що було необхідно для роботи. Я без перерви працював 18 місяців. Коли роман був готовий, виявилося, що ми винні м'яснику 5 тисяч песо — величезну суму. Щоб відіслати рукопис у видавництво, потрібно було 160 песо, а в нас лишилося 80. Я заклав міксер і фен Мерседес, і таки відіслав роботу. Коли вона про це дізналася, сказала: не вистачало, щоб після цього твій роман виявився поганим.
Ґарбіеля Маркеса поховали 21 квітня. У Мексиці оголосили 3-денну жалобу.
— За життя мене часто хоронили, — розповідав Маркес. — Вмикав телевізор і чув новину: сьогодні помер Габріель Гарсіа Маркес. Спочатку це бісило, а потім звик. Якось в одному ресторані в Мехіко журналіст сказав мені: маестро, сьогодні вранці по радіо сказали, що ви вмерли. Я відповів: ну, от ви і бачите мене — померлого.
"Піжами в СРСР краще шиють, ніж костюми"
— Якби у 1970–1980 роках виставили літературні збірні континентів, то Латинська Америка могла б здобути першість. І капітаном цієї команди був би Маркес, — каже київський літератор 68-річний Cергій Борщевський. 1978-го він переклав українською роман Ґабріеля Ґарсіа Маркеса "Осінь патріарха". Твір надрукували в журналі "Всесвіт".
— Маркес виходив за рамки радянської літератури. А також тої зарубіжної, яку втюхували читачам Союзу.
1957 року Маркес потрапив до Москви на Міжнародний фестиваль молоді. Відвідав мавзолей, де лежав Сталін, і сказав, що той спить без жодних докорів сумління.
— Після того письменник написав твір "90 днів за залізною завісою". Розповідав, як перетинав кордон СРСР із боку Західної України. Подивитися на заморських делегатів висипали на вокзали цілі натовпи. Всі хоча б на мигах намагалися поспілкуватися з іноземцями. Маркес згадує, як один дядько дуже хотів йому щось подарувати. А в руках не мав нічого, крім свого велосипеда, яким приїхав на станцію. Він його закинув як презент колумбійцеві у вагон, коли потяг рушав.
Після війни багато людей лікувалися в санаторіях Західної України. Тому на вокзали приходили в піжамах. "Не розумію, чому в піжамах. Може, піжами в СРСР краще шиють, ніж костюми", — казав Маркес.
3 
35413
Коментарі