"П'ять днів в окопі чекав смерті. Це було пекло" – Артем Чех

Думки на сайті New York Times письменника та військового ЗСУ Артема Чеха

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я писав роман. Дія відбувалася в Америці в 1863 році й розповідала про українця, який подорожував з Вірджинії до Міссурі, зустрічаючи на своєму шляху різних диваків, солдатів, дезертирів і втікачів-рабів. Мене завжди дуже цікавила історія США та ідея інтеграції українського головного героя - не класичного емігранта, а солдата на боці Півночі, з власною історією поневолення під ярмом Російської імперії в реаліях Громадянської війни у США. Така ідея була для мене цікавою.

Ця історія мала стати книгою, а я мав здійснити свою мрію - пройти шлях свого головного героя від Фронт-Рояла, штат Вірджинія, до Озарка, штат Міссурі. Але Росія, не задовольнившись однією спробою знищення Української державності, мала інші плани. Я відклав своє писання й замість цього взяв до рук зброю. Зараз докладаю зусиль, щоб не допустити нового етапу поневолення в моїй країні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Українська армія тисне на російські позиції. Буде прорив" ‒ британський підполковник

Так сталося, і я це приймаю. Але чи справді я хотів битися? Невже сотні тисяч українців хочуть ризикувати життям, бути розлученими з родиною в затоплених окопах чи сухих степах? Невже я хотів померти десь на краю світу, з якого не всі повертаються? Ці запитання, на які немає відповіді, задає собі, мабуть, кожен український військовий.

У Бахмуті, де я служив у травні, їх було не уникнути. Підрозділ, яким я командував, отримав завдання збудувати бойову позицію на підступах до міста, але все дуже швидко змінювалося. Росіяни захопили решту міста і більшість українських підрозділів виїхали. Раптом ми опинилися в пастці - нас було нікому прикрити. Шукаючи захисту, я ліг у крихітну траншею.

Я провів у тій могилі п'ять днів, чекаючи смерті, іноді пісяючи у пластикову пляшку та для розваги підраховуючи спожиті калорії та кількість випитої води. День перший - 560 кілокалорій, 350 мілілітрів води. День другий - 780 кілокалорій, 550 мілілітрів води. І так далі. Протягом 115 годин я лежав у цій ямі глибиною 1,2 метри і дивився на чисте небо, здригаючись від вибухів поруч зі мною.

Навколо було суцільне пекло. Оскільки наші позиції були на виході з Бахмута, повз постійно проходили відступаючі - знесилені, поранені, оглушені вибухами. Ворог атакував їх, рації божеволіли від повідомлень про втрати та нескінченно дзижчали дрони. Обрубані обстрілами гілки падали на наші голови.

Я лежав на дні могили і думав, що, хоча я вже давно прийняв свою смерть, я все ще не готовий до цієї зустрічі зараз. Моя дружина не вміє оплачувати комунальні послуги. Я їй не залишив свою електронну пошту та пароль від інтернет-банкінгу, а на пошті лежать посилки, про які я не встиг їй повідомити.

Ні, я не підготувався як слід. Я не написав їй нічого дійсно важливого перед від'їздом. Хто знав, що під вогнем російської артилерії миттєво зникне інтернет, генератор, їжа, вода і майже все? Майже немає зв'язку, немає змоги передати паролі, неможливо контролювати долю свого незакінченого роману.

Водночас я думав, що робитиму, якщо виживу. Є така можливість - вижити. Ну, тоді напишу повідомлення. Скажу: "Моя любов, я вижив". Але важко було думати про щасливий кінець. Я волів мріяти про свою смерть, коли, промоклий до кісток під дощем, поспавши годину під канонаду, загинув би від російської міни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Є три сценарії завершення війни в Україні" - Юрій Пойта

Минув перший, другий, четвертий день. Приходили і йшли різні люди, герої, історії. Не всім пощастило залишитися живими. На очах у нас горів Бахмут - назавжди запам'ятаю запах спаленого міста. Навколо нас були трупи - назавжди запам'ятаю цей різкий кислий запах.

Люди кричали, стрибали в окопи, просили цигарок, ділилися цигарками, просили води, ділилися водою. Вони вистрибували, бігли або повзли далі. Коли п'ятий день добігав кінця, раптово почався сильний дощ, майже тропічна злива. Обстріли вперше припинилися. І рація, у якої ще не зовсім розрядилися батарейки, задзвонила з командою відходити.

Тому я пішов. Під зливою, спраглий, мокрий, виснажений, втративши сім кілограмів ваги і всі боєприпаси, але все ще тримаючи зброю. Коли ми дісталися до перевантажувального пункту на заправці за 15 кілометрів від лінії фронту, інтернет відновився, і ми здавалися відносно в безпеці. Я написав дружині: "Люба моя, я вижив". Мені досі важко в це повірити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Захід посилюватиме нашу обороноздатність" - Володимир Горбач про саміт НАТО

Я хотів битися? Сотні тисяч українців хочуть воювати? У нас діти, сім'ї, робота, хобі, посилки на пошті. А дехто має незакінчений роман про пригоди українця в Америці, який не хотів воювати, але не міг інакше. Ми теж не можемо інакше, бо наші вороги вкотре намагаються забрати у нас право жити на нашій землі. Тому що в нас намагаються забрати право на свободу.

Як тут не взяти до рук зброю? Тим, хто багато десятиліть жив у затишних обіймах демократії та свободи, хто не знає страху неволі та тортур, важко зрозуміти, чому такі мирні люди, які споконвіку вирощували пшеницю, добували залізо та вугілля, і пасли худобу на безкраїх луках, з такою люттю захищають кожен метр своєї країни. Але я знаю відповідь. Бо це наша чудова земля.

Переклад Gazeta.ua

×