Дорогу до садиби робили власним коштом

У селі Гармаки Барського району працює найбільша садиба в області. Там за раз можуть прийняти 18 людей. Щодня від райцентру сюди чотири рази на день їздить автобус. Від зупинки на початку села шлях до садиби показує дерев'яна стрілка на стовпі. Йду 10 хв. дорогою, всипаною щебенем.

— Її робили власним коштом. У сільради допомоги й не просили. Усе одно скажуть, що немає грошей у бюджеті. Тут таке болото й зарослі були, що машиною можна хіба застряти, а не заїхати, — розповідає керівник мережі садиб "Родинне гніздо" 29-річний Богдан Чубатюк.

Будинок стоїть на схилі, обгороджений високим парканом із плетеного очерету та штахет. По них плететься дикий виноград. На подвір'ї стежка з камінців, решта засіяна густою травою, вздовж паркана ростуть чорнобривці. Є три будівлі — реставрована стара глиняна хата, двоповерховий будинок-зруб і кухня з лазнею та кімнатою охоронця. На сучасних будівлях висять таблички "люкс", у них є душ, холодильник і кондиціонер.

— Починали туризм із невеликої глиняної хати в селі Губник Гайсинського району, — пояснює Чубатюк. — Там стояла звичайна глиняна хата, подвір'я заросло травою, був сад невеликий. Перші люди приїхали з Києва, попросили, щоб їх не зачіпали. Цілими днями сиділи в саду й лежали на покривалі в затінку. Так відпочивали від роботи.

Зараз садиби "Родинне гніздо" є у Губнику, Гармаках та селі Канава Тиврівського району.

— Підходящі села підбирали рік, — продовжує Богдан. — У кожному є якась родзинка. У Губнику пороги на річці Південний Буг та кар'єр, у Гармаках дуже класне природне озеро, а в Канаві народився співак Микола Янченко. Найкраща садиба в Барському районі, бо там є і баня, і сауна, і басейн. Туристи цінують зручності. Навіть якщо туалет надворі, там повинен бути унітаз, на який можна сісти, має бути душ із теплою водою. В хаті мінімалізм — ліжко, шторки. Вишиванки на стінах, але щоб було чисто і комфортно.

Господар каже, найбільше людей приїздять із Києва та Одеси.

Веде показувати територію садиби. На кухні 27-річна Вікторія Стрембіцька розсипає по тарілках густий гороховий суп зі шматочками свинини. Страви розносять на тацях її чоловік Богдан та брат Олег.

— Ми троє тут усе робимо — варимо, прибираємо, обслуговуємо. Колись тут жили, в отій розмальованій глиняній хаті, — говорить Вікторія. Ставить на стіл дві каструлі з котлетами та картопляним пюре. — Усе варю сама. Тільки як заказують пельмені з варениками, то свекруха приходить помагати ліпити. Свинину, курей і гусей купляємо в селі в людей. У нас фішка, щоб все було натуральне й екологічне. Зараз у нас 19 студентів з Італії, Латвії, Молдови й наші. Стіраю їм у машинці. Одна загрузка — 10 гривень. У нас триразове харчування, за день 99 гривень.

— Важливо, щоб у садибі були бесідка, гойдалка, — додає Чубатюк. — Відпочинок теж треба продумувати. У нас є майстер-класи з ліплення вареників, ловлі риби, катання на возі. Але нав'язувати їх людям теж не треба. Дехто приїжджає, щоб просто полежати в саду під деревами чи походити босоніж по росі.

Іноземці також бувають, але рідше.

— Якось приїхали з Німеччини двоє туристів. Ведемо їх на екскурсію до річки, а там стоїть жіночка й пере доріжку на камінцях. І так завзято те робить, що піна розійшлася по всій річці. Іноземці як побачили, зразу в крик, давай руками розмахувати, мовляв, бабі штраф дадуть. Намагалися її витягнути з річки разом із тою доріжкою. У них із цим строго. Тішилися, як малі діти, що воду можна набрати з колодязя. А двоє ізраїльтян у нас уперше сходили на рибалку. Коли впіймали рибину, півдня щасливі бігали по березі.

Чубатюк запевняє, зелений туризм в області вигідний.

— Головне — шукати якусь ізюминку. Наприклад, якщо в селі є дві садиби, то щоб ваша була чимось особливою. Це може бути якась прикольна назва, або дім, або якийсь класний майстер-клас.

×