Мій товариш Сергій днями повернувся від родичів з Одеси. Коли домовлялися з ним про зустріч, сказав: "зустрінемось у кав'ярні". Оце, останнє трохи різонуло слух, бо Сергій із Донецька, ніколи не говорив українською.

– Прикинь, Одеса переходить на українську мову, – радісно повідомляє, – тепер і я буду такий український.

Сергій приніс україно­мовний розмовник. Щоб замовити каву, перегортає кілька ­сторінок.

Тістечко. А если она мне тесто принесет?

– Тістечко, – сміється, коли офіціантка відходить від столика. – А если она мне тесто принесет?

Приводом для таких змін у житті мого товариша став випадок на пляжі. Він побачив типову одеситку, яка вчила українську за розмовником.

– А что, мені їхати до сина, он у Вєрховной Радє работаєт, ­сказал чтоб я виучіла мову, – ламаною українською передразнює її Сергій. – Вона півгодини вчилася вимовляти слово "неймовірно". А коли таки зробила це правильно, зізналася: збирається везти у Київ персики та абрикоси. Торгуватиме на вокзалі. Але боїться, коли говоритиме російською, її проженуть і поб'ють.

×