— У мене в Мар'їнці на Донеччині мама похована. Тільки подумаю, що не можу зараз піти на її могилу помолитися, в середині все розриває. Хочу додому, туди, де моє коріння. Спілкувався з психологами. Кажуть, психологічний стан біженця дорівнює стану людини, яка перенесла втрату рідного, — говорить 43-річний отець Тихон-Сергій Кульбака, парох греко-католицької церкви Андрія Первозванного в Донецьку. 11 днів був у полоні терористів. Вони вимагали, щоб зрікся віри.
Із серпня живе у Львові в монастирі Святого Альфонса. Досі отримує СМС-повідомлення від бойовиків. Якщо зважиться поїхати на батьківщину, погрожують убити. Зустрічаємося в церкві Миколи Чарнецького на вул. Підголоско. Там зібралися переселенці.
— Хочемо виставку зробити. Туди ввійдуть фотографії Донецька, Луганська. Мешканців, які вимушено переїхали до Львова, їхні історії, — каже Кульбака, запрошує до іншої кімнати. Говорить українською.
— До 2006 року був православним священиком. А потім розпочав пошук тої церкви, що відповідала б моїм ідеалам. 2007-го став священиком греко-католицької церкви. Моя парафія була російськомовна. На це отримали благословіння від єпископа. З роками кількість прихожан постійно збільшувалася. Московський патріархат вбачав у цьому небезпеку. В них усе будувалося на грошах. Вінчання — 1000 гривень, хрещення — 500. У нас люди могли добровільно жертвувати або й не платити нічого. На Донбасі це був розрив шаблону. Нова модель поведінки церкви, якої досі не було.
У березні організував молитовний марафон, — продовжує. — Люди, які люблять Україну, приходили щовечора о 18.00 в центр Донецька. Молилися за мир і спокій в державі. Мені почали погрожувати. Отримував СМС: "Припини гавкати, інакше тебе знайдуть з розпоротим животом".
10 липня їхав із церкви додому. Зайшов у магазин взяти чогось до кави. Припаркувався на стоянці. Поряд зупинилося авто. Вийшли четверо в камуфляжі, зі зброєю, в балаклавах. Посадили до себе. Досі не знаю, де мене тримали. Якийсь піонерський табір чи санаторій. Коли водили в туалет, бачив багато умивальників у ряд. Сидів у кімнатці, вікно було замазане білою фарбою. Кругом — зелені ятрючі панелі. Бити не били. Придумали іншу форму тортур. Страждаю на цукровий діабет. Мені не давали ліків. На третій день боліли всі внутрішні органи. Годували хлібом. Без ліків для діабетиків — це смерть. А ще виводили на розстріл, ставили до стінки і пускали автоматну чергу. Першого дня зомлів, далі — звик. Кожен день промивали мозок: "Ти будеш повільно і мучено вмирати. Бог тобі не допоможе. Бо Бог діє тільки в Московському патріархаті". На сьомий день приїхав якийсь "спец" і мене почали періодично водити до нього на розмову. Зрозумів — ця людина з витонченим московським акцентом, в курсі всіх церковних подій. Знав усі персоналії, дати, події. Скоріш за все, був якимось московським ефесбешником. Втовкмачував: як не піду шляхом московсько-православної віри, то мене довго і боляче вбиватимуть. Відпустили несподівано. На 11-й день зав'язали очі й вивезли моєю ж машиною в посадку за 50 кілометрів від Донецька. Там і залишили. Забрали гроші й картку з навігатора.
У Донецьку були п'ять парафій греко-католиків. Кілька у Горлівці. Зараз на окупованій території залишився тільки один священик. У нього з Московським патріархатом домовленості. Частина моїх парафіян виїхали на українську територію. Залишилися переважно пенсіонери, бо не мають іншого виходу. Інколи, як там обстріли, дзвонять мені. Просять молитися за них.
Самопроголошені республіки на Донбасі переважно підтримують пенсіонери, які мріють про повернення до Радянського Союзу. Також молодь, яка має кримінальне минуле, або вихідці з таких сімей.
3 
1
Коментарі