— Мені тоді рік був. Не все пам'ятаю, але смак баланди з перетертого овса досі в роті стоїть, — витирає білою хустиною піт із лоба 80-літня Варвара Коба у вагоні столичного метро. Тримає вінок із п'яти колосків пшениці, обв'язаний помаранчевою стрічкою. Їде до столичного Меморіалу пам'яті жертв Голодоморів. 24 листопада там ушановують загиблих від голоду 1932-1933 років.
— Я родом із Маківки (Васильківський район Київщини. — "ГПУ"). То із 1800 дворів вижила половина. Ми біля лісу хату мали, то нас спасло. Прийшли буксірщики, вигребли все, а тата вбили, бо він сокирою вдарив одного з них. Його брат, дядько Арсен, заховав всьо зерно по дуплах дерев. Нас вигодовував і дітей сусідських. Із лісу в жмені ніс пшоно, нам сипав за пазухи, щоб ніхто не бачив, — плаче жінка.
О 14.00 площа перед метро Арсенальна вщент заповнена людьми. У руках колоски, квіти. Кілька десятків людей тримають жовто-блакитні прапори із чорними стрічками. Чоловіки розгортають банер із написом "Голодомор. Тоді нас міг врятувати хліб, тепер нас врятує пам'ять" та фотографіями людей, які допомагали в ті роки вижити іншим. Звідси має початися скорботна хода до меморіалу.
— Мабуть, жоден народ не поніс стільки жертв за те, щоб жити щасливо. Нікого не завойовуючи, а просто бути господарем своєї землі. І за це він поплатився страшними жертвами. Ми маємо пам'ятати і бути вдячними тим людям, — стискає колоски киянка 65-річна Людмила Письменна. У неї на грудях наліпка із написом "Голодомор 1932-1933".
Біля кіоску на колесах, в якому торгують шаурмою та кавою, три дівчини та хлопець тримають рушники з буханцями білого та чорного хліба. Він свіжоспечений, пахне.
— Підходьте і розділіть хліб, — кричить у мегафон історик Володимир В'ятрович, 35 років. — Цим хлібом у страшні роки 1932-1933 люди рятували один одного. Це символ того, що нас урятує пам'ять про мільйони заморених голодом ні в чому не винних людей.
За 15 хв. колона з вул. Мазепи рушає до меморіалу. Хода розтягується на десятки метрів.
— Ой у лузі червона калина похилилися, — затягують у натовпі чотири жінки в червоних хустках. Кілька чоловіків підхоплюють пісню.
— Нам в школе о Голодоморе ничего сейчас не говорят. Мне бабушка рассказывала, что у людей все забирали красные командиры. Я на это не обращал внимания, но сейчас понимаю, что украинцев так убивали. В прошлом году бабушка умерла, так дедушка положил хлеб в гроб, — фотографує на мобільник хвіст колони 15-річний Юрій Колик. Від нього чути алкоголем, за плечима рюкзак, в якому дзеленчать пляшки.
На парковці біля готелю "Салют" за чорним мікроавтобусом ховається весільна процесія. Наречена в бежевому пальті поверх сукні махає фотографу, який просить зачекати, доки пройде колона.
— Що робити, коли треба женити їх по-любому, уже сім місяців. Ми тут постоїм, бо зараз свистати будуть ті майдануті. Вроді Ющенка вже нема, а вони всьо сюда ходять, — Віра Анатолівна, 50 років, мати нареченого, поправляє масивні золоті сережки, що посіріли на морозі. — В Києве голода не було, і нам необязательно ходити. Краще то всьо і не згадувати, нашо ворохобити прошле. Ось зараз ми не голодаємо, у ресторани ходимо, і на тому спасібо, а це так, дєтскі забави.
О 15.00 біля Меморіалу колону чекають священики. За 5 хв. приходять опозиційні політики Арсеній Яценюк, Микола Томенко, Олег Тягнибок, нардепи Андрій Павловський, Юрій Гримчак. Ставлять свічки біля Меморіалу. За ними — дисиденти Левко Лук'яненко та Євген Сверстюк, дипломати. Останніми хліб і лампади ставлять представники 24 областей, Києва та Криму.
— Він, як наречена, така фата довга, — ірландець 25-річний Джеймі фотографує главу Української православної церкви Київського патріархату Філарета у 3-метрових фіолетових ризах, які тримають двоє помічників. Іноземець ковтає слова, зрозуміти важко. Перекладає дружина-українка Вікторія, 22 роки. Каже, показує чоловікові як згадують в Україні одну з найтрагічніших сторінок історії.
— Мало людей, — продовжує Джеймі. — У нас на такі роковини виходять цілими сім'ями, а тут, напевно, тисяч п'ять, не більше. Ваша країна така велика, і вас морили голодом, а ви не хочете знати цього. Щороку треба нагадувати всім, що в історії є і перемоги, і поразки. Українці не пам'ятають своїх трагедій? — бере у дружини та запалює тонку воскову свічку.
Філарет починає правити панахиду.
Свічки в руках людей від вітру згасають. На вулиці трохи нижче 0°С. Схили Меморіалу вкриті інеєм, навколо туман.
О 15.59 оголошують хвилину мовчання. Чоловіки знімають шапки. В очах у багатьох — сльози. За 10 хв. політики та священики розходяться.
— Ми повинні пам'ятати про тих, кого знищили такою наглою смертю. Це потрібно нам. Якщо пам'ятатимемо, це не повториться, — рукавом витирає сльози 72-річна Анастасія Петрова. Від голоду загинули всі її діди та баби. — Щороку приходжу сюди помолитися. Зараз про це вже можна говорити.
Біля наметів, де роздають свічки, у черзі стоять зо 30 людей. Навколо палають уже кілька сотень вогнів. Чоловік із жінкою, гойдаючи дитячу коляску, дивляться документальний фільм про Голодомор.
— Пришли почтить память моего народа, которого замучили голодом, — каже Олександр Кошевчук, 33 роки. Дружина киває головою, говорити не може, очі наповнені слізьми. — Хочу об этом помнить. Каждый год ходим сюда. Нас это не коснулось: мои родители, все мои бабушки и дедушки застали голод, но не погибли. Они много рассказывали. Я считаю, это достойно памяти.
Жінка років 50 тремтячими руками ставить свічку біля пам'ятника дівчинці, яка символізує втрачене дитинство.
— Вона неймовірна, не можна без сліз дивитися, — Мирослава Олексіївна дістає з кишені пальта колоски і кладе до постаменту. Хреститься, притуляє руки до губ. — Ми часто приходимо родиною, з чоловіком, дітьми. Іноді родичі з Білорусі з нами бувають.
О 17.00 люди продовжують підходити до меморіалу, стоять кілька тисяч.
— Ми приїхали з Греції і прийшли сюди случайно, — переходить на російську 37-річна Світлана Пофф. Ставить свічки, спускається сходами до музею. З України виїхала 20 років тому. — Очень тронуты, что люди помнят.
У музеї душно. Біля книг пам'яті по кожній області України стоять черги. Відвідувачі шукають близьких, дехто виписує прізвища і роки смерті.
Книгу пам'яті Київщини гортають дві дівчини в яскравих куртках.
— Перший раз прийшли, — каже 16-річна Надія. — Аж мурашки по тілу. Навіть подумати не могли, що все настільки страшно.
— Мама, да нормальный он, просто на УПА помешан. Он же у меня западенец-бандеровец. Он сюда меня и затянул, потом обещал, что в кино пойдем. Это что за год такой — ''2391"? — фарбована білявка в лисячій шубі говорить у телефон. Стоїть на схилі Меморіалу, поряд із виходом. Перед нею напис "1932-1933". Першу дату читає зліва направо. — Мам, они тут такой шабаш устроили. Лучше б не голодоморами занимались, а строили дороги. Вчера у мужа колесо отлетело в яме во дворе, мы чуть не убились.
3 
1
Коментарі
82