— У нас був ідеальний підрозділ, із надзвичайно високою мотивацією і повною впевненістю, що підготовка в нас краща, ніж у ворога. Не знаю, чи були ще такі в Україні, — каже продюсер Ілларіон Павлюк, 39 років.
2015-го воював у добровольчому розвідувальному підрозділі "Гарпун" у складі Національної гвардії. Його розформували у кінці того ж року.
— Завжди цікавився війною, — продовжує. — Із другого курсу журфаку в Луганську 1997-го поїхав поступати на відділення військової журналістики у військово-політичне училище до Львова. Під час іспиту місяць були на казарменому становищі. Сильно розчарувався у війську. Ще й попросили хабара. Батько сказав: знайдемо. Відповів, що не хочу. Забрав документи. Але амбіції були. Тому поїхав на Близький Схід у перше відрядження.
Там змінилося ставлення до війни?
— У 22 роки поїхав удруге в житті закордонне відрядження і раптом опинився там, де стріляють. За два місяці — утретє. Потрапив під ракетний обстріл. На годиннику потім бачив, що він тривав майже годину. Не пам'ятаю її. Спогадів — на хвилин 5. Мене збило з ніг і підкинуло, як у кіно. Сприйняття війни змінилося миттєво. Стало не байдуже.
На вашому житті це відбилося?
— Коли повернувся з Гази, пішла перша дружина. Прожили разом чотири роки. Думаю, однією з причин була моя дивна поведінка. Ховався під столи від гучних звуків і скидав її з ліжка під час грози. Рятував від літака, що пролітав над нами взимку — штовхав на землю з криком "вниз". Були і агресія, і спалахи гніву.
2005-го в кишеню у маршрутці заліз злодюжка. Міг його вбити. В останню мить отямився: що я роблю в центрі міста, серед людей? Усе закінчилося добре для нас обох. Я зупинився і забрав гаманець.
Чому пішли на війну 2015‑го?
— Від страху. Боявся, що прокинуся вранці й побачу, що мости розбомбили. Прокладав маршрути, як тікати. Бровари у випадку атаки з північного сходу — форпост на підході до Києва. Їх не оминути. В них точно закріпляться наші війська. Чим це не закінчилося б, від Броварів нічого не лишиться. Я це добре розумів. Бачив не одну війну.
Усі були спеціально відібрані добровольці, які пройшли вишкіл. Завдяки волонтерам — добре екіпіровані.
У день, коли отримав шеврон батальйону, дізнався про вагітність дружини. Повернути його означало переступити через домовленості. Знайшов компроміс — вирішив, що не ходитиму в розвідку. Буду прес-секретарем. Що підрозділ засекретили, дізнався у перший день виходу. Шеврон треба знімати, виходячи з бази, а назву згадувати не можна. Нас не існує. Підписав штук вісім паперів про нерозголошення. Сара народилася, коли я повернувся.
Які вишколи проходили?
— Нас учили інакше, ніж у радянській армії. Відпрацьовували все до повного автоматизму. Усе зводиться до вкрай чітких навичок, аби рішення в бою були блискавичні.
Вчили розуміти не лише, куди ти цілишся. А знати глобальну задачу фронту, підрозділу, відділення і вже потім — свою. Маєш сфотографувати будівлю, а батарейки сіли. Якщо розумієш, що це потрібно навідникам, то знаєш, що треба: скільки вікон, дверей, де вони, які матеріали. Можеш замалювати чи записати це.
Був страх убивати людей?
— Пройшли курс психологічної підготовки, коли маєш вистрелити впритул або вдарити людину ножем. Штурмуємо приміщення. Що далі? Надати допомогу пораненим. "А добивати?" — питаємо. "Ви — солдати, а не кати. Це не ваша робота". Ти людина. Вимушено переступаєш базові закони людства і убиваєш. Щойно ворог не становить небезпеки, перестає бути об'єктом атаки.
Нас учили викрадати ворожих диверсантів. Кожну операцію репетирували до дрібниць. Це дозволяє передбачити масу проблем: із якого боку заносити людину в машину, хто це робитиме. За час існування підрозділу не понесли жодної втрати. Розформування було для нас шоком.
Які випадки з війни вразили?
— Зі мною служив 24-річний "Ворон" — водій маршрутки зі Львова. Пішов у "Правий сектор" і попав у Донецький аеропорт узимку. Ніколи не стріляв з автомата. Сказали: тут навчишся. Дали "Калашников": ось твій сектор. Побачиш ворога — стріляй. Боявся не влучити, бо вишкіл був короткий. Коли вперше пішли в атаку, рахував людей, які падали після його пострілу. Вони йшли і йшли. Коли падали вбиті, задні переступали через них. Питаю: вони були під чимось? "Не знаю, ми не могли перевірити". Стріляв і рахував. Наприкінці тижня сказав собі — триста. Йому стало страшно. "Ворон" перестав рахувати.
Розповідав про один бій. Двері, коридор, сходова клітина і наступні двері. Між сторонами — 5 метрів коридору. Залітає граната, крутиться біля ніг. Ти хочеш жити і хапаєш її, щоб викинути назад. Не знаєш, чи не бахне в руках. У якийсь момент страх смерті змінюється азартом. Він викидав гранату за гранатою і робив постріл за пострілом.
Кривиться, коли його називають кіборгом: "Я був там лише два місяці". Кажу: ти два місяці був у пеклі. Багато людей, побачивши гранату біля ніг, сіли б у куточок і померли. Не знаю, як би зробив я. Треба мати залізну волю і мотивацію. Бо це страшно.
Які ще випадки запам'яталися?
— Під час однієї з найсерйозніших атак росіяни спланували прохід бронетранспортерів повз будиночок з одним вікном. Бронетехніка не може йти повз таке, якщо не знищене чи не перевірено розвідкою. Вони цим знехтували: із закритого приміщення заборонено вести вогонь із гранатомета — отримаєш контузію. А це — єдине, чим стрілець може вразити бронетехніку.
Там випадково опинився хлопець, який ніс в оберемку ручні протитанкові гранатомети на свої позиції. Побачив броню, забіг у цей будиночок. Був молодий і недосвідчений. Про заборону стріляти із закритого простору не знав. Встиг зробити 14 влучних пострілів, перш ніж знепритомнів. Зупинив наступ, який був частиною великої операції. Внаслідок неї сталася трагічна для росіян і тріумфальна для українців загибель російського спецназу "Вимпел". Це стало легендою на фронті. Вижив, лікувався від важкої контузії.
Як правильно це робити?
— У нас було фантастичне ставлення до бійців 2014-го. Зараз стикаємось із реальністю, з якою не вміємо жити. Дізнаємося, солдати не завжди білі й пухнасті. Можуть пити, бути агресивні.
Нам багато треба пройти. Для нас відкриття — не всі, хто пішов на фронт, пішли захищати Україну. Навчимося. Коли держава працевлаштовуватиме таких людей, допомагатимуть суспільству. Бо будуть себе знаходити, а не губити.
Важко було повернутися в мирне життя?
— Я вже мав досвід, тому хоча б розумів, що зі мною. На війні ти постійно мобілізований. При поверненні змушений робити речі, що не ведуть напряму до твого виживання. Ідеш на роботу, сидиш в офісі — тобі нічого не загрожує. Як наслідок, буває враження непотрібності того, що робиш. Для чого знімати ток-шоу? Треба виготовляти набої і стріляти. Але в мене достатньо досвіду та розуміння, щоб сказати собі: це тобі здається. Це все вже було 2002-го.
Як ви змінилися після війни?
— Раніше любив стріляти. Після повернення — ні разу.
Різко реагую на захоплення дітей фільмами зі стріляниною. Не розумію, як можна сміятися, коли герой робить постріли, і десь у куточку кадру півтори секунди падає якийсь поганий хлопець. Постійно про нього думаю. Не можу далі слідкувати за сюжетом.
"Призвуть на війну — переходь на бік чеченців"
Ілларіон Павлюк народився у Скадовську на Херсонщині 14 травня 1980 року. Батьки працювали журналістами. 1987-го родина переїхала до міста Долинська на Південному Сахаліні. У 16 повернувся в Україну. Батьки — рік потому. Живе у Броварах на Київщині.
— У 14 батько дав пораду, що мене шокувала, — розповідає Павлюк. — Саме закінчилася перша чеченська. Декого в місто вже привезли з неї у трунах. Батько сказав: якщо не зможемо виїхати в Україну і тебе призвуть на війну, переходь на бік чеченців. Воюй на правильному боці. Це — загарбницька війна.
Вчився на журналіста у Східноукраїнському університеті в Луганську. Був кореспондентом "Інтера" на Близькому Сході. 2002 року отримав контузію в секторі Гази.
Торік видав роман-трилер у стилі нуар "Білий попіл".
Із дружиною Світланою мають дітей 12-річного Лева, 7-річного Натана, 5-річну Лею і Сару, 3 роки. Сестра-близнючка Леї — Ілана, народилася з важкою формою ДЦП через пологову травму. Померла 5-річною в лютому 2019-го.
1 
1
Коментарі