У п"ятницю в селі Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині робота кипить з шостої ранку. Поміж дворами їдуть у поле вози, трактори. Люди несуть лопати.
— Народ користає момент, коли хороша погода і родина в зборі. В любий інший день в село тяжко приїхати. Ми у Франківську живемо. Нині, думаю, встигнемо і посадити, й відпочити, — каже, несучи два відра й лопату, 40-річна Леся Гордій.
Потік — за 70 км від обласного центру. Картоплю тут садять за лопатою. Конем або трактором виорюють ґрунт, далі розпушують землю і роблять маркування — позначають ряди. Тоді одна людина викопує ямки, інша кидає в них бульби.
— І чого то якісь ямки придумали? — дивується львів"янин 30-річний Андрій Павліш. Він приїхав допомогти друзям. — У нас роблять рови, кидають у них картоплю, потім загортають. А за лопатою — тяжче й довше.
70-річній Надії Гой садити город пособляють син Зіновій і онуки.
У жінки 20 соток відведено під картоплю й буряки, ще 25 — під пшеницю. Зерно господиня засіяла восени. Картоплю завжди садить у перші дні травня.
— Так сходить швидше, бо земля вже прогріта. І є кому помогти засадити. Он племінниці Віта й Олеся з Франківська приїхали. Дехто дивується, чого 1-2 травня вихідний роблять, ніби радянський пережиток. Але хіба то зле, що людям дають змогу вдома попрацювати? Цього року аж чотири дні вихідних зробили. Думаю, люди геть пообсаджуються, — розповідає 49-річний Зіновій.
На саджання картоплі Гої витратили близько 450 грн: 150 — за машину гною, 160 — трактористу за оранку. Фірманові дали по 7 грн за сотку — за маркування і вивезення картоплі на город.
— Дуже багато треба вкласти в ту бульбу, — зітхає Надія Степанівна. — Але село є село, люди без поля не можуть. Ну що б я робила, якби не мала що садити? Лежала дома, дивилася у вікно, як сусіди працюють? Ми так не навчені.
У Потоці живе 800 осіб. За вихідні городи засадили 80% селян.
На першотравневі свята родина Гуменчуків вийшла садити картоплю на город неподалік залізничної колії в місті Гнівань на Вінниччині.
— Чекали дощу, — говорить Ірина Гуменчук, копаючи яму під картоплю. — Початок травня, а дощу нема. Садимо в суху землю, вона — як асфальт. Не знаю, чи вродить.
У кожну ямку кидають добрива.
Більшість селян посадили городину в середині квітня.
— Наші сусіди давно покупляли міні-трактори, садять бульбу під плужок, — ділиться Юрій Мельник із села Селище Тиврівського району.
— Свято, май, мир, труд. Може, для когось то й свято. А для села що вихідний, що прохідний — однаково, — каже Леонід Проказін, 57 років, із села Дібрівка Миргородського району Полтавщини. — Спішу зробити прививки. Ще залишилися хурма і шовковиця.
Розмовляємо на земельній ділянці в центрі села, за 100 м від дороги. Михайло Василюта, 30 років, сидячи обрізує секатором верхівки дерев. Він приїхав із Рівненщини.
— Четвертий рік приїжджаю в Дібрівку. Проказін — один із найкращих учителів по садівництву. Дуже багато знає і вміє, — каже.
Леонід має у різних кінцях села п"ять ділянок по 15–20 соток. Вирощує саджанці 33 сортів груш, 65 сортів яблунь. Землю орендує. Каже, що має на саджанці понад 3 тис. замовлень з усієї України, а також із Росії та Білорусі.
Вінничанин 27-річний Олег Савченко вибрався із сім"єю на галявину біля Гніванського шосе за селом Агрономічне неподалік обласного центру.
— Дихати свіжим повітрям треба хоч раз на тиждень. Хай навіть без шашликів. Просто послухати пташиний спів, — каже чоловік. — Іще любимо бувати на Поляні Кохання, що на околиці Стрижавки, й на ставці Гітлера. Там багато місця, є де розвернутися великій компанії.
Савченко переконаний: усі страви на пікніку мають готувати чоловіки.
— Наприклад, шурпа з телятини жіночих рук не любить. Смачна виходить тільки в мужчин. Дрова привозимо з собою. Мусорні пакети теж. Після себе все прибираємо і веземо сміття у Вінницю.
2 
1
Коментарі