У місті Дубно на Рівненщині відкрили перший в області хоспіс. Тут доживають віку 13 людей, які не мають шансів на одужання. Їх привезли два тижні тому із різних районів.
У будівлі на вул. Шевченка триває капітальний ремонт — уперше за 30 років утеплюють стелю, міняють сантехніку. Досі тут був міжрайонний онкологічний диспансер, навесні його ліквідували. Пацієнтів перевели до Рівного, а санітарок і медсестер залишили.
Хоспіс діє як підрозділ Дубенського медичного коледжу. На подвір'ї студенти згрібають опале листя. За ними з вікна спостерігає 76-річний Петро Смотрич із села Майдан Дубенського району, сьорбає гарячий чай.
— Мені тут спокійно, — поволі вертається до ліжка. — Шкода тільки, що радіо немає. Хотів би хоч новини слухати, що у світі діється. Дуже тихо, хіба майстрів у коридорі чути.
У цій палаті живуть двоє чоловіків. Обидва мають останню стадію раку. Сусід, худий і сивий, мовчки дивиться у високу стелю. Він майже нерухомо лежить під ковдрою.
На тумбочці у Петра Васильовича — ліки, дешевий одеколон та кілька пакунків із домашніми харчами. Це передачі від дружини, яка провідує його у хоспісі. Дітей та онуків не мають.
— П'ю потихеньку настої чаги та бузини. Сам себе так лікую, бо маю проблеми зі шлунково-кишковим трактом. Жінка мені завжди щось привезе — сметанки, молочка чи яєць наших, із дому. Все переживає, чи добре нас годують, — розповідає Петро Смотрич. — Кормлять нормально, дають гречану кашку з котлеткою, юшку з кусочком м'яса, картоплю, вареники. А ще чаю принесуть, коли попросиш.
В іншій палаті дрімає Володимир Савчук із села Привільне. Він наймолодший пацієнт, має 33 роки. Розбився в автокатастрофі, паралізований.
— Його сестра провідує. У нас родичі можуть приходити на скільки завгодно. Скоро для гостей зроблять кімнатку, де вони зможуть переночувати.
Дозволяють зазирнути до Володимира на хвилинку. Йому важко говорити, дуже хоче спати.
— Дякую, що знайшли, — ледве ворушить губами. — Не люблю бути на самоті.
Ледь чутно порипують двері, які причиняють жінки в білих халатах. Одна несе до їдальні каструлю голубців. На харчування одного пацієнта в хоспісі виділяють 15–17 грн на день, на медикаменти ще 10 грн.
У кінці коридору на другому поверсі лежать будматеріали. У санвузлі майстри встановлюють нові унітази та бойлер. Згодом зроблять душову кабінку.
З-за дверей виходить заступник губернатора Світлана Сад, 43 роки. Вона вкотре приїхала подивитися, як облаштовують хоспіс. Головного лікаря ще не призначили.
— Була тут минулого тижня, — говорить Світлана Іванівна. — Говорила з хворими. А сьогодні декого з них вже немає. Помер чоловік.
Перебування у закладі безкоштовне.
— Відділення розраховане на 45 пацієнтів, однак дві третини ліжок не зайняті. Бажаючих переїхати сюди більше сотні, — розповідає директор медколеджу Надія Венгрин, 53 роки. — Буває, тяжкохворий живе у віддаленому селі, а швидка допомога не може їздити до нього по чотири-п'ять разів на день, щоби зняти біль. У нас цілодобовий нагляд, маємо більше 70 людей персоналу. Допомагають і студенти. Спілкуються з хворими, можуть погодувати або почитати вголос газету.
Фінансуватимуть установу з обласного бюджету. Дечим допомагають благодійники — подарували спеціальні ліжка та протипролежневі матраци, привезли овочів на кухню.
— До кінця тижня мають привезти ще ванну-каталку, щоб можна було мити хворого в палаті, — додає Надія Венгрин. — В Україні діють близько 10 хоспісів, які утримують за державні кошти та гроші благодійників.
Будівлі хоспісу понад три століття. У давнину тут був жіночий монастир кармеліток.
2 
1
Коментарі