Восьма ранку. Одеський пляж Ланжерон. До 11.00 пенсіонерам дозволяють безкоштовно поніжитися на тапчанах, тому їх тут зазвичай багатенько о цій порі. Майже біля води, на ковдрі — видно ще з ночі — "засмагають" в одязі дві п'яненькі парочки. Поруч — пакет, ущент заповнений порожніми пляшками з-під пива. На пірсі горлопанить ще одна п'яна компанія, зіштовхують одне одного в одежі у море.
Усі розмови зводяться до політики.
— После того как сожгли людей, мне стыдно, что я украинец! Фу! — розійшовся хлопець у сірих спортивних штанях. — Я — быдло и он — быдло! — показує на товариша. — Потому что нас сталкивают лбами, а мы ведемся.
Він довго розказує, що більше ніколи не поїде до Львова, ніколи не вважатиме себе українцем, а винятково одеситом, ніколи-ніколи-ніколи…
Одна з пенсіонерок із подорожником на носі просить його замовкнути:
— Ты что — Цицерон, что мы должны все тебя слушать?!
— Тоже мне мыслитель, — не витримує інша, в капелюсі.
Чоловік вибачається і замовкає. Галаслива компанія, на радість рибалкам, теж зникає з пірса.
Пенсіонерки обговорюють спільних знайомих, ріжуться в дурня, зсунувши тапчани. Раптом жінка в капелюсі каже жалібним голосом:
— Я так боюсь, что у нас будет Славянск.
— Надо же от чего-то умереть, — відповідає та, що з подорожником.
2 
1
Коментарі